16.3

— Досить цієї безпеки! Самі міркуйте! Я йду геть!

— Ставки зависокі. Пробач, але неможливо

— ЩО?!

— Ти не можеш піти з академії

— Ще і як можу!

— І як? — Ведимир натягнуто посміхнувся

Для Аніки все було як в тумані, хоча явних пробілів у пам’яті не було. Вже ніхто не сидів — вскочили, може і раніше, а вона не помічала. Щось кричала. Звинувачувала Гната, Ведимира, академію і всіх на світі. Погрожувала. Здається, навіть накинулася на Гната, але не змогла вдарити, наче перед ним була повітряна стіна. Судячи з обличчя хлопця, він вважав удар заслуженим, а щиту здивувався. Її відтягнув Ведимир, наче за шкірку взяв. І на чоловіка Аніка намагалася виплеснути емоції, але жоден удар не діставався цілі. А він просто стояв і чекав, що дратувало понад усе.

— Я не хочу тут бути, ясно?! — закричала йому просто в обличчя, з усією силою, на яку була здатна

— Більш ніж, — з кам’яним виразом відповів той, — але тепер ти спудейка академії й нічого з цим не зробиш. Браслет-відкривачка, — сунув їй у руку якийсь камінь на мотузці, — до зовнішніх дверей не підійде, але можеш переміщуватися по гнізду. Звикай. Як перестанеш сліпо бунтувати, зрозумієш, що твоє місце тут.

Аніка знову щось закричала, послала усіх, штовхнула Ведимира. В наступному епізоді у пам’яті вона колотила руками у стіну за драбиною на другий поверх навчальної, через яку вони з хлопцями прийшли у гніздо кілька днів тому. Хтось гукнув до неї, обернулася й жбурнула у Ведимира каменем-відкривачкою. Знову повернулася й заколотила у стіну. Закричала. Обернулася, хотіла закричати на всіх, хто був у навчальній, але більшість вийшли у коридор. Лише Гнат затримався у дверях, кидав на дівчину винуваті погляди. Аніку не пройняло ні на секунду, її очі все ще сяяли, вона схопила книгу з полиці й жбурнула в нього.

— Я…

— Котися лісом!!!

Хлопець ледь встиг відскочити, щоб не отримати по голові черговою книгою. Бах. Впала поряд. Бах. Більше Гнат не чекав і зник у коридорі. Бах. Приглушене за стіною, але все ж чутно. Він зітхнув й притулився спиною до дверей.

— Гнате… 

— Вона мене ненавидить

Маур переглянувся з Лесем, наставники між собою.

— Перебіситься, — нарешті сказав Дем’ян

Бах. Дем’ян нахмурився, на що Гнат фиркнув.

— Це нічого не змінить, — все ж сказав він

— Її місце тут. Вона зрозуміє, — твердо заявив Ведимир

Хлопець довго мовчки дивився на наставника, потім відвів погляд і попросив:

— Залиште нас, будь ласка

Дорослі в черговий раз переглянулися. Ведимир не збирався лишати спудеїв у такому стані, ще напридумують бозна-чого! Але Дем’ян ледь помітно хитнув головою і Зоряна його підтримала. А якщо ці двоє погоджувалися, що спудеїв треба лишити самих, найчастіше так було найкраще. Старший нехотя кивнув, але перед тим як вийти підійшов й підбадьорливо поклав руку хлопцю на плече.

— Ти вчинив правильно

Той мовчав і Ведимир, не дочекавшися жодної реакції, піджав губи й таки пішов за іншими наставниками. І лиш як двері за ними зачинилися Гнат пробурмотів:

— Для кого?

Бааах. Чергова книжка влучила прямісінько у двері.

— Ау, кляті князі! — Гнат відскочив від них й гнівно подивився в бік навчальної, але потім просто притулився до справжньої стіни поряд

Бабабабабах.

— Видно цілу полицю вивернула, — зауважив Лесь

Бабабабабах.

— Гнате, я… пробач

— Ведим вирішив розповісти, це б все одно сталося, — Гнат скривився, — забий. І… ти теж пробач

Бах. Бах. Бах. Деякий час тишу порушували лише відгуки кинутих книг, від кожного з яких Гнат морщився, мов звук влучав у його голову невидимими шишками — несильно, але вкрай неприємно, на грані з болісним.

— Ви теж думаєте, що привести її було правильно?

— Братан, ми мали це зробити, — відповів Маур, — ти ж знаєш

— І ти хотів, — додав Лесь

— Ні. Такого я не хотів

Бабабабабах.

— Вона б сама захотіла тут лишитися, — спробував підбадьорити Маур

— А зараз схоже, що хоче?

— Це бунтарство. Навчиш її керувати, ти ж, — осікся

— Я ж! — Гнат схрестив руки на грудях, роздратовано закинув голову й став роздивлятися магічний світильник на стелі

— ААААААААААААААААААААААААААААААА!

Здалося, навіть земля здригнулася від цього крику, а від магічної хвилі хлопці скрикнули й схопилися за голови. Фантом на дверях блимнув, як і світильник.

— Ауууу! — Маур сперся рукою о стіну, а другою тримався за скроню

— У неї вчора виснаження було, — беземоційно підмітив Гнат

— Зараза!

— Лесю, вона не винна, — сказав Маур, пробуючи й себе у цьому переконати

— Та знаю я! — хлопець роздратовано махнув рукою, — але ми всі не винні! Хто з нас хоче попастися через неї?

— Вона ж нас бачила і цим могла б підставити усіх, – похмуро зиркнув на нього Гнат, — ми всі були б під загрозою і тому зробили правильно. Все як каже Ведим, так?!

— Спокійно, — Маур поклав руку Гнату на плече й кивнув на фантомну стіну, за якою були кімнати наставниці, — не всі не в усьому згодні з Ведимиром, ти знаєш

— Але чомусь удаємо, що згодні, — він прошепотів і теж кивнув на ту стіну

Маур зітхнув, прихилився лобом до стіни поряд й заплющив очі.

— Я не знаю… але ж їй тут буде непогано

— Непогано, — відгукнувся Гнат, — якби вона сама обрала сюди прийти

— А як би ми її запитували? — поцікавився Лесь, — стояли й розказували усе-усе про академію? Тут вже йдеться про нас усіх

— Я… теж не знаю, — Гнат зітхнув, — чесно було б сказати, що як прийдеш, то не зможеш піти. Але це як сигнал, тільки чуєш — одразу «ні». Що б не було, хоч місце мрії. Бачите, як збісилася зараз?

— Та куди ж не бачити, — буркнув Лесь, — але все одно. Нас тут багато, а вона одна. Перебіситься

— Але і вона не винна, що нас побачила, — підмітив Маур, — нічого не зробила, а ми за неї вже щось вирішили. Як за Лелю, якій не сказали правди. А тепер вона не може повернутися до батьків