Глава 13. Виснаження

Дар не пам’ятав іншого життя. Хіба щось смутне, батьківський двір, як незручно спати вночі у сіні і як перелякався зранку, коли кінь біля нього встав на диби. Але це було давно, мов в іншому житті, яке закінчилося, коли переляканий хлопчина вискочив від коней і стражів, що махали мечами одне на одного, за величезну ковану браму. Він був надто малим щоб задумуватися, чому вона була відчинена, а за ним ніхто не слідкував. Надто ображений на жорстоких виховательок та головного чоловіка, що покарали його за якусь нісенітницю і вигнали на ніч у двір.

А за брамою почалося інше життя. На величезній площі, що тоді не викликала у шестилітнього хлопчини здивування безлюдністю, його взяв за руку, пожалів та забрав з собою чоловік, що пізніше став важливішим за рідного батька. Ведимир. Він без зайвих слів, пояснень і вмовлянь взяв хлопчину під свою опіку і відвіз геть від двору зі страшними конями й стражами, геть від чоловіка, що так несправедливо карав того, кого називав сином. 

Вони довго були вдвох. Довго їхали, не один день, навіть не десяток. Дар тоді поганенько рахував, та і не до того йому було. Все забирався повище на сидіння і виглядав у вікно карети, а Ведимир підхоплював хлопчину, садив собі на коліна і розповідав різні цікаві речі. Про коней, про людей, про магію, про інших дітей і чудове місце, куди вони їдуть. І всю дорогу вчив його читати, писати, рахувати, а найбільше — іноземній мові. Дару одразу сподобалося її звучання, вона мов зачаровувала, було у ній щось знайоме. І він з задоволенням вчився.

Потім вони вже не їхали каретою — скакали на коні, що хлопчині шалено подобалося, а тоді довго йшли лісом. І там Ведимир продовжував свою науку, показував рослини, вчив розводити вогонь і не давати каші пригоріти. Це був чудовий час, хоч і нелегкий. А як вони прийшли до академії, все змінилося ще сильніше.

Спочатку Дару було важко. Йому здавалося, він навіть мову інших спудеїв не розуміє, не встиг вивчити за той дорогу з Ведимиром. Але Ведим пізніше лише фиркав на це і хлопчина повірив, що на нього просто звалилося надто багато незнайомого. Надто багато знань і наук, яких він не розумів, але які потрібно було вивчити.

Програма академії точно не була розрахована на шестилітнього хлопчину. Та й не було нікого малого крім Дара, інші спудеї були старші вдвічі, а те і більше. Але питали з нього як з інших, а тому довелося стискати зуби й читати, вчитися магії, тренуватися. На заняттях, у вільний час, вночі. Він робив усе, щоб Ведимир виділив його серед інших, помітив і похвалив. Та і чим йому ще було займатися, якщо старші з ним зрідка бавилися, як настрій був хорошим, але дружити нікого не тягнуло? 

Колись спудеї, що завжди були поряд, почали розходитися. Будували нові гнізда, вони йшли далі та ставали наставниками, а на їхнє місце приходили інші. І тоді Дар зі здивуванням зрозумів, що хоч досі найменший, але найсильніший, наймайстерніший та найбільше знає серед них. Коли Ведим вперше попросив його вчити інших, Дар цим шалено пишався. Ще більше докладав зусиль сам, щоб знати та вміти ще більше, щоб ще більше можна було передати іншим. Спудеї вже не дивилися на нього з поблажливістю, визнавали рівного, тягнулися до нього і поважали. І це було неймовірно приємно. Він став своїм.

Єдине, чого Дар ніяк не міг досягти — щоб Ведимир відпустив його з іншими на завдання. Взагалі відпустив назовні. Старші ходили до міста, вивідували новини, допомагали як могли бідним і постраждалим від феодалів, вишукували інших бунтівних підлітків, які могли б вчитися в академії. Робили безліч цікавих і дійсно потрібних речей, але для Дара Ведим мав лиш одну відповідь — ще не час. Ти ще замалий. Ти ще щось не вивчив. Тобі зараз важливіше підготувати новенького спудея. Будь-що, аби відмовити. І Дар все життя проводив у стінах академії та лісі навколо, лиш мріючи, як одного дня нарешті відправиться далі.

Лиш раз вони з ще п’ятьма спудеями виходили далеко від академії, коли відправилися з наставником на навчальну мандрівку до Каптану. Це хлопчина запам’ятав як неймовірну пригоду. Там, у незнайомій країні, мову якої встигли більш-менш вивчити лише кілька найстаранніших спудеїв-першаків, за ним слідкували куди менше. Ведим не переживав, що вони можуть напоротися на стражів, а тому навіть найменшому Дару дозволив ходити містом і дивитися на усе навколо у своє задоволення.

Дар був готовий віддати усе, безперервно вчитися ночами й слухатися наставника з півслова, аби наступного разу його взяли у поїздку до Арвії. Щоб знову опинитися ззовні, щоб знову відчути свободу. Але як би він не просив, хоч арвійську знав мов рідну, Ведим лишив його у гнізді. Сказав, що він вже їздив до іншого королівства, а пробратися до кордону великою групою важко. Це звучало логічно, це було справедливо, але дивлячись як йдуть спудеї, яких Дар навчав арвійській, йому було вкрай гірко.

Не раз після того спудеї їздили за кордон, найчастіше в Арвію. Зоряна навіть пів року жила там у цілителя й навчалася. Дар же не був там ні разу, хоч на другу і третю поїздку Ведимир вже не міг так складно пояснити, чому не бере його в Арвію. Зате як у Чуран поїхала знову вкрай мала групка, що вивчила їхню мову, Дар знову був серед них.

Чим далі, тим більше Ведимиру доводилося напружуватися, щоб пояснити, чому він не хоче пускати Дара на завдання. А Дар вірив йому все менше й менше. Як він може бути не готовим, якщо спудеїв за два місяці в академії вже посилають на завдання? Скільки він може лишатися і вчити інших, якщо сам ні разу вивчене не застосовував? Що значить, ще не час? 

Не раз він намагався розпитувати, сперечатися, доводити, але впирався у глуху стіну. Ведим підбирав відмазки, хлопець це розумів. Не розумів лиш, навіщо. Говіркували, що Ведим просто переживає за нього, прив’язався за роки й боїться втратити. Це було єдиним поясненням, хоча і вкрай дивним, але Дар допускав, бо наставник для нього самого був мов батько. Він сам до нього прив’язався. Тому не міг навіть подумати, щоб ослухатися, не міг зробити боляче їм обом. І лиш намагався довести, що він вже не маленький і переживати за нього не варто. Він впорається. Щоправда, доводити, вчитися і вчити інших Дару неабияк набридало…