Глава 12. Емоційний вечір

Печиво, які Аніка з Олесею взяли, було неймовірно смачними, у дівчачій кімнаті відпочинку зручно, а кольори цієї кімнати та відсутність у ній людей не могли не радувати, особливо після вечері у земляній їдальні з двома десятками підлітків. Потім прийшов Маур, але до нього, як і до Олесі, Аніка вже трохи звикла і загрози в них не відчувала. А потім прийшли й інші…

Майже усі підлітки зручно розсілися та розляглися на килимі, а Аніка тут же встала. На ньому зручно лежати, але у разі небезпеки вскочити — взагалі ні. Одна дівчина також не лягла, а сіла біля столу в іншій частині кімнати, а Соломія перенесла звідти стілець до килима. Не встигла Аніка обдумати, чий приклад наслідувати, як Маур підкотив пеньок, кивнув на нього дівчині та прикотив ще один для себе.

Одна зі стін виявилася фантомною, а за нею полиці з усякою всячиною: папером і олівцями, книжками, м’ячі різного розміру, якісь кубики, гітари. Її сунули темноволосому хлопцю, що хоч і нехотя відпускав з обіймів тонесеньку дівчину, але гітару взяв, перебрав струни, весело посміхнувся та заграв. Це була пісня-привітання з днем народження і підхопили її усі, крім Аніки та дівчини, що сиділа біля столу.

Після цієї пісні та ще однієї хвилі привітань Милана з днем народження хлопець зіграв ще одну, а за нею ще. Це були дивні пісні, жодної з них Аніка не чула. Пісні, які співали у дорослому світі, зазвичай розповідали про князів, прославляли їх, якщо були веселими, то сміялися з недругів князів. Були ще про Унарію і те, за що її можна любити. Ці ж пісні розповідали про дружбу, про любов, про бажання, про мрії. Якісь були взагалі фантастичні, люди там перетворювалися на тварин, подорожували крізь простір і час. 

Пісні розповідали про людей, про їхні відчуття, про їхні емоції. І вони були настільки незвичними, настільки нешаблонними, що Аніка одразу зрозуміла — це пісні про «інакших». Так поводяться люди, які не проходять ніяких ритуалів. Це їхнє життя, таке вони можуть відчувати, так незрозуміло і безрозсудно діяти, такі пісні писати та співати. Це настільки схвилювало дівчину, що вона забула про те, що знаходиться у підземному склепі з натовпом незнайомців, яким не довіряє, про свої переживання і страхи, про все — лише слухала спів, парила разом з героями попід хмарами й намагалася запам’ятати кожну дію, кожну емоцію, кожне слово.

— Мауре, звідки ці пісні? — пошепки спитала вона

— Багато з-за кордону, а інші спудеї писали. Ми вже й не знаємо, які з них які. Дивина, еге ж?

Якби Аніці одразу сказали, що ці пісні з-за кордону, може вона б інакше реагувала. Може б поставилася негативно, не вслухалася у них. Що б Олеся їй не казала про королівства, але те, що дорослі розповідали роками, було не так просто викорінити. Зараз же, після того, як вона прослухала ці пісні, відчула кожну з них, коли вони настільки схвилювали її, дівчина кивнула Мауру і посміхнулася. Її уявлення про закордон абсолютно перевернулися: люди, які писали такі пісні, які були «інакшими», були вільними, не могли творити тих жахів, що про них розповідали. І дійсно дивина, що підлітки в Унарії змогли написати пісні, які не відрізнити від пісень народів з-за кордону. Значить, принаймні по духу вони однакові. Вільні.

— Даре, зіграй «La Cretto», — попросив хтось з дівчат

— Починається, — Маур посміхнувся новенькій, — тобі сподобається

Темноволосий хлопець прикрив очі, перебрав кілька струн, вдихнув повні груди повітря і заграв. Аніка не розуміла слів — видно, цю пісню не переклали — але навіть по музиці, по тому, як вона спадала й набирала темп, по тому, як змінилися обличчя підлітків, як кожен співав, віддавався пісні та дихав в унісон з нею дівчина зрозуміла, що ця пісня була надзвичайною і торкалася чогось дуже глибокого і важливого для кожного. І чомусь Аніка була впевнена, що у ній йшлося про свободу.

Коли Дар закінчив, у кімнаті запанувала тиша, але вона була особливою. Зміна нагадала Аніці весняний дощ у лісі — така ж свіжість, чистота і безумовна радість. Навіть дихати стало легше.

— Дівчата? Соломіє? — Дар з посмішкою подивився на світловолосу красуню й протягнув гітару у її сторону

Соломія з вечері явно встигла переодягнутися. Вона красувалася в насиченій вишневій спідниці, білосніжній блузі, поверх якої рівними рядами лежало намисто, а її волосся було напівзаплетене і заколоте дорогоцінною на вигляд шпилькою з метеликом. Що і казати про те, наскільки їй личило.

Дівчина величаво кивнула Дару. У цьому не було пафосу або вихваляння, просто Соломія б не дозволила собі поспіхом кивати головою кілька разів — усі її жести були легкими та витонченими. Їй передали гітару, яку дівчина зручно поклала на ногу, а потім почала смикати по одній струні, щось крутити та знову смикати.

— Що вона робить? — пошепки запитала Аніка Маура

— Налаштовує. У неї дуже тонкий слух, їй вуха ріже те, що ніхто з нас не чує

Аніка не до кінця зрозуміла, що Маур мав на увазі, але обдумати не було часу — Соломія припинила дивне заняття та заграла. Їй не підспівували — лише слухали, затамувавши подих. Її голос, її виконання були настільки ж елегантними та досконалими, як і вона сама. Співала дівчина про любов і цей спів заворожував, проникав у саме серце.

Коли Соломія закінчила, підлітки не наважувалися порушити тишу, але підіймали перед собою руки у повітрі та швидко-швидко крутили долонями.

— Це жест оплесків, — пояснив новенькій Маур, хоча вона і не запитувала, — ми рідко плескаємо у долоні. На співах — бо це збиває дівчат та псує атмосферу. А на гутірках щоб не заважати, але показати, що підтримуємо думку

Дівчина «плескати» не стала, але подумала, що у тихому мерехтінні рук дійсно є щось особливе. Разом з сяючими очима підлітків це виглядало більш ніж ефектно й одразу було зрозуміло, що пісню Соломії вони оцінили дуже високо. 

Помітила Аніка й те, що по обличчю дівчини, яка сиділа за столом, текли сльози. Здавалося, що дівчина вже почала заспокоюватися — вона витерла рукою мокру доріжку на щоці й підняла погляд від підлоги — але коли побачила, що Аніка дивиться на неї, не витримала, встала з-за столу та кинулася геть з кімнати. Оце вже помітили всі.