6.2

За довгих п’ять років з дня народження Кирила вона бачила його лиш раз і тоді їй вистачило клепки не показуватися. Не тому, що розуміла що трапилося — його вид налякав.

Те, наскільки брат змінився. Як він відказав своєму кращому другу, молодшому на пів року, що зайнятий, і мовчки приймав усі його звинувачування. Нічим він не був зайнятий того вечора, як Аніка пізніше побачила, просто не хотів бачитися з другом, але і сказати про це чи відповісти на образи, які той казав теж прекрасно це знаючи, чомусь не міг.

Як посміхнувся противним сусідкам, яких вони з Анікою терпіти не могли. Як на порозі дому завмер, провів рукою по стійках, оглянувся назад на вулицю. Тоді вона ще бачила, як на мить перекосилося його обличчя. І як він засукав рукави й провів пальцями по шкірі зап’ясть, хоч здалеку Аніка і не помітила нових татуювань у нього на руках. І вже тоді, надто приблизно здогадуючися про події навколо і причини змін, Аніка ясно відчула, що хоч брат перед нею живий, але він віддав своє життя за неї.

Вона до нього так і не підійшла, а більше у рідне містечко не поверталася. Вона не знала, як швидко Кирилові довелося навчитися завжди тримати обличчя. І скільки косих поглядів сусідів і непрозорих натяків і порад від них знадобилося, щоб він дозволяв собі миті слабкості лиш вдома. Лиш за зачиненими дверима. Скільки разів він сидів на ґанку позад будиночку, дивився у паркан перед собою і подумки, звертаючися невідомо до кого, просив — тільки б вона ніколи сюди не повернулася. Благав у житті більше не бачити свою молодшу сестричку.

Аніці довелося навчитися виживати у дорослому світі. Це здавалося спершу легко, їй усюди посміхалися і приймали, будь-яка торговка на базарі з радістю давали пиріжок та й запрошувала посидіти з нею… аж поки хтось інший не приводив Служителів Єдності, що хотіли допомогти нещасній загубленій дитині знайти батьків.

Аж надто швидко вона навчилася тікати від стражів. Як і красти. Підв’язувати волосся, одягати мішкуваті рубахи й ходити виключно у штанцях, аби приймали за хлопчиська. А скільки історій придумала, чим тільки не посилала торгувати свого уявного батька у різних частинах князівства!

Вона ще не знала, що стоїть за кожною штампованою фразою дорослих. Чому варто лиш показати, що ти поряд, дитина, як будь-яка суперечка дорослих захлинається і вони знову посміхаються одне одному. Чому вулицями ходять стражі, хоч Аніка за весь час бачила лиш як вони мчаться за нею. І тоді, забирають Кирила… але нічим крім цього вони не займалися, хіба Аніка ще помічала збирали податки на брамах міст.

Кожен займався своїми справами, але варто було Аніці викликати підозру або стражам сказати слово, як усі кидалися напереріз і ловили її. Мов варто було чомусь трапитися, як у дорослих ставало одне бажання і завдання на всіх.

Швидко вона зрозуміла, наскільки показовим є загальне щастя і радість. Аж дивно, наскільки легко це сприймалося і не помічалося, поки вона жила у системі, але як вона з неї випала, це одразу впадало у вічі. Сміх, що звучав лиш з дитячих вуст. Втома у кожному русі дорослих. Страх і бажання потерти татуювання на зап’ястях, що з’являлися щоразу, як Аніка розуміла — прокололася. Їй не вірять і зараз будуть кликати стражу, щоб самим від біди якомога далі.

Вона не могла знати, що за кожним словом і дією дорослих стояла смертельна небезпека. І як це, жити, знаючи, що можеш померти за будь-яку неправильно зроблену дрібницю. Як це, навіть посмішки із себе давити й брехати дітям в обличчя, коли жити таким життям вони б і грабіжникам-феодалам не побажали. Розуміти, що або оця невинна дівчинка зараз потрапить до Служителів Єдності, або ти розпрощаєшся з життям. І яке полегшення бувало на душі дорослих, коли малій вдавалося втекти… Хоча це не значило, що наступного разу вони так само не здадуть її, рятуючи власне життя.

У світі дорослих ніхто не жив, як хотів. Не мав права голосу. Мала розуміла, хоч і не могла знати, як кожен з них позбувався свободи. Як кожен підліток у палаці присягав князю, проходив ритуал Єднання і ставав єдиним цілим з народом Унарії. Ставав його частиною, поділяв і боровся за спільну мету. Мету, яку визначав князь. У князівстві, де будь-який відступ від слова правителя означав для тебе від’єднання від Унарії. Миттєву смерть.

Тих, хто не приходив на Єднання добровільно, відловлювали та насильно звозили єднатися стражі. Виходили підлітки звідти вже зовсім іншими, об’єднаними, з нав’язаними їм правилами та метою. Займалися обраним їм ремеслом, жили як приписував князь і до кінця життя служили йому. А як виростали діти, змушені були відправити їх до палацу пройти Єднання. Хоч би навіть вони не хотіли, але коли з іншого боку стоїть твоє життя… рідко хто, як батьки Аніки, наважувалися заради дітей виступити проти. І зрештою, для Кирила їхні смерті все одно нічого не змінили… лиш Аніці ціною ще і свого життя брат дав шанс.