Глава 6. Присяга

Мати стояла у дверях, не даючи сину пройти, і приречено дивилася на Кирила. Її вуста відкривалися, Аніка бачила це з-за спини Кирила, але не злітало ні звука. Мати здійняла було руку, але не донесла до обличчя брата і та безвольно опустилася. Її очі продовжували заглядати сину у вічі, а вуста — рухатися. Чи то тремтіли, чи вона намагалася щось сказати й чомусь не могла. Швидко оглянулася за спину, на вулицю. Наче боялася, що хтось це побачить. А тоді взялася руками за стійки від дверей, мов хотіла замінити їх. Закрила вихід з дому собою, щоб не випустити сина. Вона мовчки благала його зупинитися, а той стояв і не ворушився.

Спина Кирила була згорбленою, це бачила навіть Аніка позаду. Вона не знала, що відбувається, про що кожен з них думав. Але дивлячись на цю згорблену спину і так само як у матері безвольно повислі руки, одразу згадала всі ті переглядання батьків останнім часом, їхні стурбовані погляди на сина та те, як часто раніше веселий безтурботний Кирило запирався сам у кімнаті. І як кілька днів тому він рубав дрова у дворі з такою силою, що деревинки долітали до другого поверху. Аніка тоді виглянула у вікно й бачила, як з цієї страшенної злості невідомо на що брат скотився в істерику, опустився на землю й обхопив поліно. Тоді чомусь прийшов тато, підхопив її, сів на ліжко і всадив собі на коліна. Вона питала, але він лише мовчав і міцно-міцно стискав її в обіймах. Всі ці епізоди пронеслися у неї перед очима, а та напруга й похмура атмосфера вдома, що місяцями ставала все сильнішою, наче стислася до відстані між мамою й Кирилом.

Брат стояв довго. Мати попереду його зупиняла, але і відступити він не збирався. Чи не міг. Щось мовив матері й на її обличчі з’явився біль. Вона почала шепотіти Кирилові, пояснювати, відмовляти, а наступної миті схопилася за горло, її обличчя скривилося у муці, з вуст зірвався чи то хрип, чи то стогін. Її тіло впало на підлогу. Брат позадкував, шарячи рукою в пошуках опори, але не знайшов і як підкошений опустився на підлогу й тупо дивився перед собою.

Аніка кинулася мимо нього до мами, опустилася поряд, взяла її ще теплу руку і кликала. Вона не розуміла, чому та їй не відповідає. Озирнулася на брата і помітила жах, що застиг у його очах.

— Ні!

Батько. Блідий, як коли Аніка вифарбувала його білою глиною у дворі, як вони підмазували будинок. От тільки в очах ні разу не смішинки, а величезної сили біль. Він кинувся вперед, але хитався, спотикався та наткнувся на край столу. Сперся на нього ліктями, згорблений, наче йому скрутило живіт, а погляд не зводив з мертвої дружини. Він схлипнув і впустив голову на стіл. Плечі батька здригалися, як і все тіло.

Аніка дивилася на нього і щось кричала. Він підійняв голову, зловив її погляд і раптом вираз обличчя змінився на рішучість, навіть якусь відчайдушну. Батько різко встав і випрямився, дивився прямо на дочку. Рух рукою й у повітрі над його головою з’явився ілюзорний напис. Але вона не читала, вона дивилася на батька, який схопився рукою за серце і теж впав на підлогу з мукою на обличчі. Вона не розуміла і не хотіла розуміти, знову затрясла мати за руку, а потім у відчаї подивилася на Кирила. Брат пошепки читав напис: «Тікайте. Це рабство, а для неї — вірна смерть». Він ледь встиг пробурмотіти останнє слово, як напис розтанув у повітрі.

Вона відвернулася від пришибленого брата, це все одно було без пуття, і знову кликала маму. По її щоках текли сльози, а брат на колінах підповз та обійняв її за плечі.

— Кирило, що з ними? Чому вона не встає? – дівчинка підійняла голову й у сльозах дивилася на брата.

— Вона більше не встане, Аніко. Вона померла.

— Чому?!

— Вони… порушили. Єднання. Це. Так помирають.

— Яке єднання? Що порушили? Кирило? Мамо! – вона, не звертаючи уваги на слова брата, повернулася назад до тіла матері та знову її покликала, — мамо, вставай! Мамо!

— Так не можна. Не можна порушувати.

Кирило шепотів з довгими паузами між словами, а у голосі чулася все та ж приреченість. Його очі дивилися перед собою, але водночас у них мов не було погляду, наче вони скляні. Брат був блідий, а його руки на плечах Аніки мілко дрижали.

— Кирило, яке єднання? — вона знову повернула до нього заплакане обличчя, — чому вона не встає?

А наступної миті крізь відчинені двері брат помітив стражів, що бігли до них вулицею. Він повільно перевів погляд на сестричку й стільки відчаю та безнадії у ньому Аніка побачила вперше в житті.

Тоді вона ще не знала, від чого померли батьки. Не знала, що стражі отримають магічні вісники про кожне порушення Єднання і біжать саме до їхнього будиночка. І що може чекати дітей зрадників також. Старшого б відправили проходити Єднання, але меншу нізащо б не лишили з ним, ненадійна родина… Тоді Аніка тільки відчула по братові, що все дуже погано. Що разом з грюкотом залізних лат стражів до них наближається щось неминуче і жахливе.

Спочатку вона образилася на брата, коли той відірвав її від матері, потягнув за руку через дім, на ходу підбираючи сумку і змітаючи у неї з коморки, куди ховали на день аби далеко не носити, хлібину, сир та п’ять нечищених морквин. Туди ж запхав коцик, який добре що під руку попав, навісив це все на сестру і підсадив, допомагаючи перелізти паркан з боку іншої вулиці. Добре, що їхній будинок стояв на перехресті…

Брат наказав бігти якомога далі, ховатися у лісі й ніколи не повертатися. А поки Аніка, зачаївшися серед чагарнику, слідкувала за ними крізь «око» у дощечці паркану, брехав Служителям Єдності й посилав їх в інший бік. І тільки коли йому заламали руки назад і двоє стражів повели невідомо куди під конвоєм, Аніка усвідомила, що як раніше вже ніколи не буде.