Глава 5. Знайомство

Краєм ока Гнат помітив рух, але не подав знаку аж поки дівчина повільно не підійшла й не зупинилася поряд.

— Я не знала, — прошепотіла вона.

Тільки тоді він скосив на неї погляд. Дівчина не зводила очей з кіптявого фургона, руки вона схрестила на грудях і наче сама себе обхопила, спина згорблена, обличчя нахмурене, кінчики вуст тремтять… Вони боролися не довго, а спілкувалися й того менше, але Гнат би поставив що завгодно на те, що налякати й настільки збити її не легко. Зараз же вона виглядала так, наче той її жорсткий стрижень, що змушував стояти на своєму, боротися, бунтувати й піти геть, раптово витягнули й що робити тепер вона не уявляла.

Але вона тут, що не могло не радувати. Тим паче підійшла саме до нього… хоча напарники стоять зі звільненими підлітками й один Гнат сидить край лісу та згадує, як їх вчили обробляти рани. І все одно те, що вона тут поряд з ним, викликало тепле відчуття. Хлопець усміхнувся кутиками вуст, але навіть не повернув голови до неї, наче нічого особливого й не трапилося. Замість того ще сильніше розірвав штанину навколо порізу.

— Вони живі й на свободі, — Гнат не став зациклюватися на темі невільників, — добре ножі метаєш. Де навчилася?

Дівчина відірвалася від фургона й самошматування та глянула на Гната. Той вже встиг витерти, а точніше розтерти тканиною по шкірі, кров. Але поріз був великим, вздовж всього стегна, і відносно глибокий, тож йти кров не зупинялася.

— Батько навчив, — швидко відповіла вона, — але він не влучив… не так влучив.

— Мав. Я збив його в сторону.

— Як?

— Магія, — Гнат ще раз спробував витерти кров, — і ти його направила теж так.

— Що? — розгублено запитала вона.

— Простий ніж легко відхилити в сторону. Цей же мене зачепив, та ще і як. Глибока…

Аніка глянула на поріз, нахмурилася, проте коментувати не стала. Сама б вона так явно не порізалася, але коли полювала… Хіба не у всіх так виходить?

— Скажеш своє ім’я?

— Бажана, — вперто повторила дівчина.

Гнат оцінив, наскільки швидко вона відповіла і сильніше схрестила руки на грудях, зітхнув, але наполягати не став.

— Ти голодна?

— Ні.

— Як знаєш.

Хоче сторонитися й без кінця хмуритися — та хай хоч подавиться! Гнат плюнув на це, дістав з аптечки скляну пляшку з якоюсь рідиною і чистий шматок тканини.

— Пробач.

Це слово далося Аніці через силу. Коли було потрібно вона так і сипала ним перед дорослими, але сказати зараз було важко. Взагалі розмовляти з цим хлопцем важко. Ніякої передбачуваності. До цього вона не була готовою і що можна казати, крім реальних думок, гадки не мала. Відчувала тільки, що, мабуть, потрібно перепросити.

— Ти теж.

Дівчина кілька разів відкривала було рот, наче хотіла щось сказати, але слів так і не знайшла. Розгублено закрила рот і стала слідкувати за іншими на шляху.

— Давно не спілкувалася з людьми? — Гнат з цікавістю спостерігав за нею.

— З учора.

— А з однолітками?

— Також.

— Живеш у місті? — тепер він запитував з недовірою.

— Мій тато торговець, ми постійно переїжджаємо.

— А чим торгує?

— Спеціями.

— І навчив тебе метати ножі?

— Він мисливець.

— То мисливець, чи торговець?

— Чимось треба харчуватися під час переїздів, — швидко знайшлася вона.

— Якщо не хочеш відповідати, можеш сказати це або промовчати, — роздратовано сказав хлопець.

Дівчина миттю зробила кілька кроків від нього і Гнат ще раз подумки видав собі стусанів. Вона, звісно, дратувала хлопця, але показувати це і шугати й без того насторожене дівчисько не можна! Гнат зробив глибокий вдих і схилився над раною. І обробити її потрібно, і дехто поряд своїм насупленим видом менше злить.

— Допомогти? — через довгу паузу спитала дівчина.

Вона і сама собі здивувалася, але звідкись вперше за роки з’явилося відчуття ніяковості та провини, хотілося зробити хоча б щось.

— Ти вмієш зупиняти кров? — Гнат подивився, як дівчисько хитає головою, і кивнув, — очікувано. Тримай.

Він всучив їй аптечку, а сам змочив чисту тканину рідиною, пляшку з-під неї теж віддав дівчині, а потім приклав тканину до рани й тут же засичав від болю.

— А... — дівчина розгублено щось промимрила.

Гнат відсмикнув руку й одразу обличчя стало простішим і сичати він перестав. Кров все ще йшла, але вже менше. Краєм ока хлопець з задоволенням відмітив, що дівчина хвилюється. Це добре, такі емоції потрібні. От як воно буває — то дивиться мов на найгіршого ворога, ножами метається і потім ще сама накидається, а то починає переживати за нього. Кумедно. І водночас сумно, бо у цьому світі стати з найліпших друзів ворогами — єднання пройти.

— Дай, будь ласка, нитку й голку.

Дівчина швидко порилася в аптечці й дістала звідти потрібне. Гнат мовчки забрав у неї з рук, а потім голка зависла перед ним у повітрі, загорілася й зігнулася дугою.

— Що за?

— Магія, — на цей раз хлопець усміхнувся, — я навчу. Потім.

Голка затухла, хлопець взяв її в руку і примірявся до ноги. Тільки от сидячи на землі зашивати виглядало не найкращою ідеєю, а стоячи нахилитися… він оглянув дівчину задумливим поглядом.

— Одяг зашивати вмієш?

— Так.

— Значить і рани навчишся. Дивись.

Він почав з краю розрізу. Встромив голку в шкіру з одного краю, витягнув з іншого. Зробив ще один стежок і затягнув. Від різкого болю обличчя хлопця зморщилося, очі він заплющив, щелепи міцно стиснув. Поряд ахнула дівчина і, як не дивно, це допомогло взяти себе в руки. Він розплющив очі та протягнув їй голку.

— Тримай. Зрозуміла? Просто, як тканину зашивати.

— Але... — її зіниці тривожно розширилися, — це ж… боляче.

— Коли ніж ріже теж боляче.

Обличчя дівчини тут же перемінилося, вона відступила півкроку і Гнат миттю пожалкував про сказане. І в черговий раз видав собі стусана. Якби це було насправді, у нього на голові вже б ризикувала з’явитися шишка.