4.3

— Лесю, — Гнат знову зітхнув, — я знаю, ти нервуєш. Не до кінця розумію, бо мені ще немає чотирнадцяти. Але я розумію її. Повір, я б теж хотів мати гарантії. Але варіантів не було. Вона надто сильна.

— І бунтівна.

— Так.

— Неприємно програвати дівчині? — після паузи запитав Лесь.

Гнат зміряв його поглядом, помовчав, але все ж відповів:

— Приємно зустріти рівну. Це… хвилює.

— А втратити?

— Поки не втратили.

— А по моєму, вже так.

Гнат не подав знаку, що він сам схиляється до цього. Навпаки, відігнав ці думки й дозволив жити слабкій надії.

— Ти став песимістом як чотирнадцять стукнуло.

— Справа не в цьому!

Обидва замовкли, думаючи про своє.

— Краще потурбуємося про новеньких, гаразд? — сперечатися бажання у Гната не було, — нам давно час забиратися звідси.

— Добре, — Лесь здався, — магію свою забери від мене.

Гнат з радістю зробив це і потемніння в очах одразу пройшло. Лесь теж полегшено видихнув і пішов до груп новеньких.

— Це боляче. Наче втратив щось цінне. І сам у цьому винен, — тихо відповів Гнат.

Лесь обернувся. Він не знав, що сказати, але підійшов і підбадьорливо поплескав напарника по плечу. Той усміхнувся і Лесь теж.

— Гнате, перемотай ногу.

— Все в порядку.

— Нести тебе не збираюся.

— Все ж песимістом став, — фиркнув Гнат.

— Твого оптимізму вистачає. Ледь на ногах стоїш, а попереду дорога.

— Ти перебільшуєш, все в порядку.

— Я ж песиміст, мені належить перебільшувати. Перемотай ногу.

Лесь знову плеснув того по плечу і пішов до нещодавніх невільників. 

Маур зі Златом розібралися між собою. Злат став допомагати Лесю розповідати підліткам що до чого, а Маур — підчищати сліди. Перевірив стан стража і переконався, що удар серйозних наслідків не лишив, але той не скоро прийде у свідомість. Потім пішов до коней. Тварини нервово пирхали, час від часу били копитом чи тягнулися в сторону, але не більше. Для такої служби відбирали найнадійніших, а страж ще й встиг активувати заспокійливий амулет. Маур усміхнувся найближчому коню, погладив того по питливому носу, а іншою рукою зробив кілька жестів й міцне залізо збруї потускніло, постаріло, навіть з’явилася тріщинка. 

Хлопець обійшов фургон, зачинив двері й замкнув замок. Ключ поклав у кишеню, а тоді протягнув руку в сторону і в неї слухняно ліг камінь, що валявся обабіч шляху. Маур зробив те, що напарник не дав дівчині — замахнувся і з усієї сили вдарив по замку. Полум’я з тріском охопило повозку, крізь ґрати на дверях пробивалися його язики й мов хотіли дістати Маура, опалити його обличчя, схопити та зжерти як тих, хто мав бути всередині.

Він стояв спокійно, в очах не було і натяку на страх. Хоча здоровий глузд підказав би будь-кому відсахнутися від вогню, Маур навпаки кинув йому виклик. Він кілька днів виношував ідею нового щита і це був унікальний шанс його перевірити. Язики полум’я намагалися дістати хлопця, обличчя відчувало близький жар, але Маур лиш спостерігав і чекав. Ще зовсім трохи й він дізнається… вдасться? Витримає? Вогонь розгорався все сильніше і пожирав усе, до чого міг дотягтися: листок, що випав у когось з невільників з кишені, лавку, стіни, навіть металеву збрую. 

По іншу сторону фургона заржали коні, яким вже жоден амулет не міг допомогти. Молоді, сильні та страшенно налякані тварини встали на диби й рвонули у різні сторони. Зістарений метал не витримав, збруя лопнула, а коні з голосним іржанням помчали геть. Ривок передався фургону, його так на боку і потягнуло вперед, але за кілька сажнів він зупинився. Вже увесь фургон охопило полум’я, хоча деревам навколо воно не шкодило. Це обмеження закладене і єдиним, кого воно могло б захопити з собою ззовні, був Маур. Але хлопець лишився на місці й тепер вогонь не діставав до нього. Позаду хтось полегшено видихнув, а от на обличчі Маура з’явилася досада.

— Тобі ніколи не казали не грати з вогнем? — пробурчав Злат.

На напарників усе, що відбулося, не справило жодного враження — вони знали про живий вогонь всередині фургона і його ціль. А от між нещодавніми невільниками пройшов тихий стривожений шепіт.

— Мало спрацювати, — спокійно відповів Маур.

— Ти цього не знаєш, — Лесь теж був не в захваті від експериментів напарника.

Вогонь побушував ще з хвилинку, а тоді з голосним пшиком зник, визнаючи свою поразку. Лише чорний від кіптяви фургон, далеке іржання коней та запах гарі у повітрі нагадували про те, що відбулося.

— То дізнався б, — знизав плечима Маур, відганяючи розчарування від невдалого експерименту, — піду поверну ключ.

— А коней навіщо? — вслід йому пробурчав Злат.

— Вони — живі. І ні в чому не винні, — встав на сторону напарника Лесь.

— Лелія на вас погано впливає.

— Не тобі казати про порушення правил, — відрізав Гнат.

Щоки Злата спалахнули й він одразу заткнувся. Він краще за усіх розумів, що не мав права дорікати хлопцям.