3.2

Маур з кілька секунд дивився на дівчину, яка ще билася незрозуміло з ким, аж поки не второпала, що її вже не тримають. Тоді хлопець відмер і метнувся до фургона — звільнити ритуальників до того, як вона прийде у себе. Лесь хмурився, Гнат важко дихав і уважно спостерігав за дівчиною.

Аніка ще деякий час металася по землі з заплющеними очима, її дихання було частим і дуже різким. В грудях наче щось неспокійно ворушилося. Голова боліла, але в ній потроху прояснялося й Аніка розплющила очі.

Першим, кого вона побачила, був Гнат. Вона тут же скочила на ноги. Тіло було до таких різких рухів ще не готове — дівчина похитнулася, але встояла.

— Ми на твоїй стороні.

Його голос неприємно різонув по вухах і Аніка зрозуміла, що до того стояла мов оглушена. Зараз же пробилися й інші звуки, дівчина одразу ж відірвала погляд від Гната і подивилася у бік фургона. Побачене її приємно шокувало — двері були відчинені, деякі з невільників вже вийшли й кожен по своєму радів свободі. Хтось стискав в обіймах Леся і хлопця, який приніс з лісу ключ, хтось впав на землю і ледь не плакав від щастя, а хтось, навпаки, стояв, здійнявши руки неба та сміючись. Загалом з десяток живих «інакших» підлітків, серед яких двоє дівчат.

Аніку охопила ейфорія, вона усміхнулася і вперше за довгий час це було щиро. Захотілося, копіюючи декого з них, здійняти руки до неба і засміятися. Або закричати від радості. Відчуття свободи зараз було сильним, як ніколи раніше.

Але ця ейфорія швидко відійшла на другий план. Занадто багато у всій ситуації дівчині було не зрозуміло і лякало її. Незрозумілі хлопці і їхні мотиви та, що ще гірше, незрозумілі пробіли у пам’яті. Це не просто насторожувало, це наводило панічний жах. Не розуміти людей навколо, особливо дорослих — це одне, але не розуміти, що відбувається з тобою — зовсім інше. Дівчина відчувала, що Гнат до цього якось причетний, а тому хотілося опинитися якомога далі від нього.

— Що з ними буде?

— Вони вільні. Ми допоможемо їм сховатися. Ми з тобою на одній стороні. Ми теж хочемо, щоб «інакші» були на свободі.

Аніка слухала його рівно стільки, скільки було потрібно щоб зрозуміти — вони дійсно вільні. Добре, значить тут їй більше нічого не тримає.

Гнат кинувся за дівчиною. Він так і думав, що ніякого князя вона не залишиться! Хлопець схопив її за руку, ривком витягнув на середину дороги. Все відбулося швидко, але і за ці секунди вона встигла збіситися, а його зсередини знову розірвало неприємне відчуття суперечності.

— Нумо, ми просто хочемо поговорити. Куди ти підеш зараз? Ти не боїшся, що тебе також спіймають?

Ще один пробіл у пам’яті. Вона на середині дороги, але як сюди потрапила не пам’ятає. Дихання збилося, кисть пронизав новий біль, мов за неї сильно смикали. Здогадатися, що відбулося, не важко. І знову Гнат. Зрозуміло, що треба триматися від нього якомога далі.

На цей раз Аніка побігла в ліс по іншу від хлопця сторону, але дорогу їй заслонив один з нещодавніх невільників — той, що кричав із фургона про ключ. Вона відсахнулася, але кілька дорогоцінних секунд були втрачені. Оговталася Аніка знову посеред дороги. Дихання часте і важке, як й у Гната. Голова гуділа.

— Дай мені спокій! — рявкнула дівчина.

— Ми хочемо тобі допомогти.

— Не потрібно.

Ще одна спроба, пробіл у пам’яті, а кров у жилах бурлить все сильніше.

— Ми знаємо місце для таких, як ми з тобою. Безпечне і там багато «інакших». Ти можеш піти з нами.

Йти з ним — найменше, чого хотіла Аніка. Вона зробила ще одну спробу дістатися лісу. Гнат ледь не заричав від злості та досади, але знову примудрився схопити дівчину за руку, а потім повторив трюк з вкладанням на спину.

— Та скільки можна!

— Ти їй ворог, — підмітив хлопець, що кричав про ключ з фургона.

— Дякую, Злате, я помітив!

— Ти найсильніший?

Гнат не відповів, йому було не до того. Дівчина пручалася, билася і металася як безумна, а в грудях у неї наче бушував магічний ураган. Це відбивалося на Гнаті й він боровся не тільки з тим, щоб втримати її, але і з самим собою. Хлопець міцно зціпив зуби, а на лобі виступив піт.

— Так, найсильніший, — розсіяно відповів Маур.

Кілька з нещодавніх невільників хотіли було допомогти дівчині, але тут втрутився Лесь і не дав їм підійти. Навколо нею з Гнатом сформувалося коло з кількох небайдужих, яке стримував з однієї сторони Лесь, з другої — Злат. Інші невільники не лізли, але кидали насторожені погляди. Певно не розуміли, хто на чиєму боці й кому треба, якщо треба, допомагати. Маур опинився всередині кола, його пальці швидко і хаотично рухалися у повітрі, а погляд бігав між напарником й дівчиськом.

— Не заважайте, — попросив Лесь. Він був готовий відбити будь-який напад, але поговорити — завжди кращий варіант.

— Вона хотіла нас звільнити, — впевнено заявив один з ритуальників, — що він з нею робить? Хай відпустить!

— Він хоче допомогти.

— Не схоже, що потрібно.

— Вона піде з нами й буде у безпеці.

— Але вона не хоче!

У Леся зі Златом були проблеми з підлітками, звісно. Ті бунтарі, а отже і їм не по природі дивитися, як б’ється за свободу магічка. Але користуватися своїми силами ніхто з них не вмів, на відміну від хлопців. А от дівчисько, хоч і не вміла, користувалася зараз на повну. З її горла вирвався хрип.

— Гнате, вона атакує тебе.

— Як? — він-то здогадувався, от тільки ніяких заклинань не було, щоб захиститися або нейтралізувати.

— Не знаю.

— Можеш щит?

— Ніколи такого не бачив.

— Як виглядає?

— Два потоки води, які б’ють одне в одне, — на мить задумавшись, відповів Маур.

— Тобто я теж нападаю?!

— Чи активно захищаєшся. Хіба нічого не відчуваєш?

Гнат не відповів. Він відчував забагато, щоб відділити це одне від одного. Щоб зрозуміти, де його відчуття, а де ця дивна магія і що з цього мов рве його зсередини, потрібно зупинитися і сконцентруватися. А це важко, коли потрібно витрачати сили й вивертатися, аби дівчисько не змогло вирватися чи особливо болісно садонути по ньому.