Глава 3. Переконати ту, що не слухає

— Кляті князі, — пробурмотів Гнат, ухилився в сторону від удару і знову зробив захват.

Дівчина повторно забилася мов у припадку, змагаючися за свою свободу. Гнат добре її розумів — він і сам відчував те, що з нею коїться. Чи була це його сила, яка відгукнулася на агонію магії всередині дівчини, чи розвинена уява та емпатія, він не знав. Але й у нього всередині щось неприємно ворушилося, а руки хотілося розтиснути та дати їй дихнути повними грудьми.

— І що тепер? — запитав Лесь.

— Якби я знав, — Гнат міцніше стис її, щоб не було місця розмахувати руками й ногами, — як тебе звати?

Дівчина у відповідь заричала й сіпнулася з силою нагодованої дворняги. 

— Сонце, зосередься. Твоє ім’я. Хто ти?

Він вже вчив не одного підлітка справлятися з цим станом і завжди все починалося з імені. Згадай, хто ти є.

— Подобається? — Лесь всміхнувся, — кииииииця-бунтівниииииця. Прям як ти!

— Гірше, — Гнат лиш в останній момент встиг зробити виверт і не дати їй повалити їх обох на землю.

— Жартуєш?! — Лесь миттю став серйозним, брови піднялися, а очі оцінювально пробіглися по дівчиську.

— Ні, — похмуро буркнув Гнат, — бо крім цього вона дівчина.

Лесь фиркнув і розслабився, чого не можна було сказати ні про Гната, ні про дівчисько.

— Звідки ти? — спробував він інакше, — хто твої батьки?

Хлопець не знав, наскільки мимо потрапляв з цими запитаннями. Але зрозумів, що так до дівчини не достукатися.

Добре. Вона бунтарка. Отже, магіня. Знає чи ні — запитання. Однак, вона змогла обеззброїти стража. Якось. «Їхня» по духу, але про них явно не чула. Хотіла звільнити ритуальників і заради цього ризикувала собою. Це вже багато значило.

— Спробуємо ще? — запитав у напарника.

Лесь невизначено повів плечем. Він то розумів, що вона «за межею», це жахливий стан і втримувати так мага нелюдяно. Але якщо вона звільниться і чкурне геть… при одній думці, що дівчисько бачило їх, все знає, може десь гуляти й попастися, у нього по спині пробігав холодок. Це завеликий ризик. Хоча лишати справи так і кудись вести в кінець безумну магіню «за межею» було теж не найкращою ідеєю.

— На твій розсуд, — нарешті сказав він, — я підсоблю.

Гнат був майже впевнений, що заради невільників вона лишиться. Але була проблема — навіть якщо пояснити, що вони на одному боці… після звільнення їхні з дівчиною інтереси могли розійтися. Але до цього ще треба дожити — спочатку її хоч би змусити послухати, що вони скажуть! Якщо що, вести її з собою у такому стані буде проблематично. А встановити контакт потім — нереально. Та, князь, єдиний варіант — діяти зараз.

Гнат підсік їй ноги, але не дав просто впасти, а притримав і наскільки міг обережно «опустив» дівчину на землю. Тепер щоб чкурнути геть чи напасти їй доведеться спочатку встати. Дівчина лишилася ціла, зате отримала можливість кілька разів добряче вдарити його в процесі.

— Зараза мала! — він відскочив і схопився за підборіддя.

У Аніки тим часом прояснилося в голові й вона зрозуміла, що стоїть на коліні. А тільки що, мабуть, лежала на землі. Так… хлопці нікуди не зникли. Один виглядав змиленим і потирав підборіддя, інший стояв осторонь, але в позі відчувалася напруга — йому тільки дай причину для бійки.

Але найбільше її турбував і навіть лякав провал у пам’яті. Вона відчувала себе так, наче заснула в глибоких хащах, а розбудив її кінь на центральній вулиці міста, який проскакав по дівчині та ще й возом по ній проїхався. Усі інстинкти кричали їй тікати, тільки от вона не могла залишити підлітків у фургоні. А тому повільно піднялася на ноги, при цьому не зводила погляду з хлопців і намагалася придумати хоча б якийсь план.

Перший з них поспіхом прибрав руку від обличчя і видавив фальшиву усмішку.

— Ви хто?

— Я — Гнат, а це — Лесь, — відповів він.

— Я не ім’я спитала… Ви не служите.

— Чому ти так думаєш?

— Ви... інакші, — чомусь відповіла дівчина.

Відповідати на запитання, а тим паче чесно, у неї у звичках не було. Але ці хлопці були дивними. Не такими, як дорослі. Ті були... ніякими. Неживими, однаковою сірою масою, яка наче виконує спільну справу. Без жодних бажань, потреб чи відмінностей одне від одного. Тільки вкладені у голову дії та чіткі ролі, чого Аніка не розуміла. Вона б завжди показувала себе, робила як і що вважає за потрібне і кричала посеред площі: «я так не хочу!». Але дорослі наче жили в іншому, особливому «дорослому» світі.

Ці двоє були інакшими. Років тринадцяти-чотирнадцяти, як вона. В очах, позах, по перегляданню після її відповіді та загалом поведінці було видно справжність.

Дорослі б ніколи не стали ставити таких запитань чи так відповідати. «Хто ви?» — страж, цілитель, торговець. Але ніколи вона не отримувала у відповідь ім’я. «Чому ти так думаєш?» — кого взагалі цікавить, що вона думає? Дорослих би цікавило, що тут робить дівчисько, де її батьки, брат чи хоча б наречений. Ні, ці двоє були як вона. І як ті підлітки у фургоні позад них. Проблема тільки у тому, що вони знаходилися ззовні фургона і явно не хотіли, щоб вона його відчинила.

— Ти теж, — обережно відповів Гнат, — і ми знаємо багато таких, як ми.

— І де вони? — крім як у тебе за спиною за ґратами!

— На свободі

— Та невже?  — дівчина відірвала погляд від невільників і повторила питання, — хто ви?

— Ми не стражі.

Це знову не була відповідь і це здивувало Аніку. Вона вміла задурювати голови дорослим, які завжди чітко відповідали на її запитання, а всі їхні було легко передбачити та обійти — потрібно лише казати те, що вони хочуть почути. Зараз же мало того, що ситуація була нетиповою, дівчина мала справу з непередбачуваним суперником, який чомусь не зважав на «правила дорослих».

— Тоді відійдіть.

— Не розумієш, замок не можна ламати. Буде… погано. Ми... Він зача

Спершу ще один незнайомий хлопець, який вийшов з лісу, змусив Аніку відчути досаду й безвихідь. Але тут вона побачила у його руці ключ і зрозуміла, що цей для неї не ворог. А двоє проти двох — у них вже є шанси перемогти. Новий хлопець спокійно йшов до повозки, а отже впевнений, що впорається з Лесем. А значить, Аніці лишається Гнат.