Глава 2. Несподіванки з усіх сторін

Аніка легко виляла поміж стовбурцями молодого підліску, перестрибувала випнуте коріння старих дерев і всохлі гілки, що валялися тут і там. Страж же, з животом середньо вгодованого поросяти та обладунками, за які чіплялося усе довкола, пробивався куди повільніше і постійно втрачав її з поля зору. 

Втім, зовсім губитися вона не планувала і тільки після порослого мохом, цвіллю та трутовиками поваленого стовбура припустила на повну, перескочила западину в три лікті глибиною, видерлася на дерево й затихла.

Служитель Єдності значно сповільнився, став озиратися по сторонах і кожен крок робив обережно, щоб не шуміти. Певно думав, що утікач десь сховався й сподівається тихо пересидіти, а тому сподівався так само тихо знайти його. 

Аніка не чекала, поки страж піде. Навпаки, — коли підійде ближче. Один крок, два. У цьому плані був один суттєвий недолік — лише один шанс. А якщо він не підійде, якщо він швидко пройде й вона не встигне, якщо він щось почує й підніме голову раніше часу… дівчиназатамувала подих і завмерла. Лівіше, милий, сюди. Ще трошечки, ще крок. Давай, будь ласочка… достатньо чи ще ні? Аніка ледь нахилилася вперед, але цього виявилося достатньо, щоб гілка скрипнула, а Служитель Єдності підняв погляд й помітив її. Більше не було часу думати — дівчина різко видихнула й штовхнула важкезний камінь донизу.

На мить їй здалося, що все марно, що ще було рано й вона промахнеться. За цю мить перед її очима встигло пробігти усе: підлітки, яких вона не врятувала, як швидко зістрибнути з дерева й куди бігти, скільки днів їй доведеться переховуватися у хащах, поки вона не опиниться у сусідньому феоді… За цей же час дівчина встигла подумки попросити всі невідомі їй сили, щоб камінь влучив. А тоді сталося чудо — з глухим «бам» камінь впав стражу на голову, а той — на землю без свідомості. Вдалося.

Дівчина зістрибнула на землю і повільно наблизилася до стража. Він не виглядав наче у свідомості, але про всяк випадок Аніка штурхнула його ногою й одразу різко відскочила. На стража це ніяк не вплинуло. Тоді вона наблизилася, на цей раз щоб перевірити дихання. Коли побачила, що ніздрі Служителя Єдності розширюються, Аніка відчула таке ж сильне полегшення, як і коли камінь влучив йому у голову.

Дівчина розтиснула пальці стража й витягнула його меч, от тільки втримати піднятим не змогла — вага була надто великою й клинок одразу клюнув у землю. Вона роздратовано пнула меч ногою, дістала у стража з-за поясу кинджал і впевненим кроком пішла назад на шлях.

Стан встиг загасити вогняні кулі й навіть заспокоїти коней. От тільки вид малого обірванця з кинджалом, який вийшов з лісу, змусив Служителя Єдності забути про тварин, стати перед перевернутим фургоном й підняти свій меч.

— Стій! 

Аніка справді зупинилася, щоб оцінити ситуацію. Фургон лежав на боці, але, на жаль, був цілим. З-за ґратованого вікна у дверях виглядало обличчя. Лайки й штовханини там вистачало — віконце було маленьким, а охочих подивитися вдосталь. На щастя коней, до фургона їхня упряж кріпилася залізними ланцюгами. Якби це була міцна вісь, вона б могла звалити й тварин, але ланцюги провернулися і дозволили їм встояти. Хоча один кінь, схоже, підвернув ногу. І останнє — перед фургоном стояв озброєний мечем Служитель Єдності, який не зводив погляду з Аніки й відгороджував її від цілі. З цим потрібно було щось робити, але, план і підготовка дівчини на цьому моменті закінчувалися.

— Відійди, — попри це впевнено сказала вона.

— Дитя, кинь кинджал.

Очі Аніки недобре блиснули, але вона не ворухнулася. Як, втім, і страж. Вони стояли одне навпроти одного, дивлячись прямо у вічі й вивчаючи суперника.

— Стане, дивися туди! ААААААА! Скоріше рятуйся! Ні, рятуй нас!

Якийсь хлопчисько з фургона вирішив допомогти й закричав переляканим до крайнощів голосом, але Служителя Єдності не пройняло — він не відвернувся ні на мить. За хлопчиною й інші невільники щось вигукнули, але Аніка не звертали уваги й для неї це злилося в один нерозбірливий галас.

— Краще відійди.

— Краще йди, поки можеш.

Вони завмерли. Невільники поступово притихли, оцінивши шанси. Певно у них не було ілюзій стосовно малого непорозуміння з кинджалом, яке стояло проти дорослого чоловіка в легкій, але кольчузі. І зі справжнім мечем.

— Ти навіть не пораниш мене.

— Ти впевнений?

Аніка й сама була зовсім не впевнена, але відступати не збиралася. Не коли вона настільки близька до цілі. Не коли бачить їх за ґратами маленького віконечка перевернутого фургона. Живих. Які понад усе хочуть жити далі. І хочуть свободи.

Служитель Єдності не робив спроб дістати її й дівчині навіть здавалося, що вона бачить у його очах біль. Біль і страх того, що він може зробити. Але вона не була впевненою.

— Ти ще не розумієш… але коли виростеш. Йди та дай собі подорослішати. 

— Я не піду без них.

— А я не можу відступити.

— Проблема в тому, — вона знову подивилася за спину стража в очі за ґратами, — що я теж.

Напруга наростала шаленими темпами. Дівчина зручніше перехопила кинджал, а страж ледь помітно нахилив корпус. Вона ступила крок, він повторив. Для слів не лишилося місця, це розуміли обидва. Дівчина нахмурилася, а її погляд вихоплював найменші деталі: нерівність на шляху позад стража, великий розрив між передньою й задньою частинами кольчуги, ніж, що точно був прив’язаний до його гомілки. Шанс один на сотню, але вона була готова боротися за кожен, коли мова йшла про свободу. Вона кинулася на стража, а той… впав непритомний на землю.