1.1

Погляд Леся носився навколо як оса з сонячним ударом. Дивився він швидше ніж розумів, а як від очей до мозку доповзла вісточка про незрозуміле, різко повернув голову й подався корпусом вперед. Спітнілі долоні ковзнули по шершавій корі, хлопець не втримався навприсядки й бухнувся на коліна.

— Лесю, якого клятого князя?! — шикнув Маур, за шкірку затягуючи його назад за стовбур. — Тихо сиди, вони вже поряд!

— Глянь туди, — Лесь швидко витер долоні об ногавиці й тикнув пальцем, — нічого не бачиш?

— Лесю, зараз не до твоїх острахів! — знову шикнув на нього напарник. — Не заважай

За неповних пів дня Маур не раз пошкодував, що вони взяли з собою Леся. Після дня народження той зовсім перемінився й носа з-під землі не показував. Проте коли почув про завдання, настільки палко доводив, чому саме він має піти, що друзі вирішили дати йому шанс. Гнат сподівався, це допоможе хлопцю оговтатися й перестати сіпатися від кожного підозрілого звуку. Але ні. Маур зрозумів це ще по дорозі, як вони витягали Леся з-за горішника, коли тому здалося попереду кущі надто темні, а потім переконували, що потрібно іти швидше, хоч би стовбури сосен здавалися надто широкими, за ними могли б сховатися стражі й хотілося підкрастися перевірити. І як вони прийшли на місце, від Леся скоріше була морока, аніж допомога.

Маур не міг звинувачувати друга в осторогах, але його дратувало, що при цьому Лесь пішов з ними. Міг би не лізти, щоб не заважати! Маур не проти допомогти, але можна було б простіше завдання для цього обрати. Так ні ж, заради дрібнішого Лесь не «ризикував», зате на те, від якого залежали десятки життів, поперся! 

У Маура не було на дурні страхи часу, а надто бажання. Погляд вже вихоплював рух за деревами, від нетерпіння хлопець притоптував лівою ногою і бігав пальцями вгору-вниз по корі, а потім взагалі лиш в останній момент схаменувся і відсапнув руку від кишені друга. Лесь навіть не помітив, а Маур накинув невидимість і поповз вперед. Красти він зараз буде, але не у Леся.

— Мауре, там справді щось є. Мауре? — гучніше прошепотів Лесь. — Де ти? — напарник не відгукнувся й хлопець від переживань зірвав шматок кори. — Та щоб тебе… коли ви навчитеся обережності?

Лесь озирнувся, але нікого не побачив. Дорога перед ним теж поки була порожньою, лиш хитався деревій на узбіччі та сажнів за тридцять між деревами вгадувався рух. Підозрілий розчерк по інший бік муляв, скрип фургону й іржання коней все наближалися, змушуючи пітніти вже не тільки долоні.

— Князь з вами! — буркнув Лесь, швидко перебіг на інший бік й поліз попід кущами

***

Гуркіт став настільки гучним, що вже і без вуха біля землі чувся. Погляд Аніки вп’явся у похмуру пляму, яка вирізнялася поміж дерев і наближалася з неминучістю, з якою ти розумієш — усе пропало, як страж помічає тебе й всі до одного дорослі на ринковій площі повертаються і тягнуть до тебе руки, щоб схопити. Зіниці дівчини ледь райдужки не витіснили, зробивши її очі схожими на дірки найглибших колодязів, що риють у сухій місцевості й потім ти крутиш, і крутиш, і крутиш барабан, поки нарешті підіймеш відро, розплескавши половину води. Вона б в такий з радістю провалилася. 

— Князя на шибеницю! — особливо дзвінкий голос вирвався між іншими

Аніка стрепенулася й прислухалася.

— Агов, Стане, а як воно — щодня виконувати чиїсь примхи?

— Щоб ви повиздихали разом з нами!

У стражів не було чи слів, чи бажання й сил відповідати. А може вони не збиралися, бо знали, що ще до сутінку ті голосисті невільники в закритому ґратами фургоні перестануть бути такими зухвалими.

Раптом фургон мотнуло, так що він накренився і два коні, масті дорогої лакованої труни з горіха, ледь вирівняли ходу. Це, певно, підлітки всередині різко навалилися на стіну. Один зі Служителів Єдності вскочив, повернувся й у маленьке віконечко пригрозив повкорочувати їм кінцівки. Невільники заулюлюкали сильніше, але присмирніли й фургон більше не мотало.

Аніці їхня непокірність настільки відгукнулася, що злість і роздратування витіснили і страх, і сумніви у своїх силах, і слушні думки про недолугий план. Так, вона знає, що ризикує свободою. Але хіба можна інакше, коли у тому фургоні десяток підлітків, що завинили лиш вільнолюбством, які навіть в останні години осмисленого буття все ще борються?

Дівчина схопила один з підготованих каменів, обгорнутий просоченою водярою ганчіркою, запалила й жбурнула перед кіньми. А за ним і другий, третій, четвертий. Чи від злості, чи зібраності, викликати вогонь у неї виходило мимохідь з легкістю, мов би й не мала проблем з грішми і пальці черкали сірники, а не одне об одне. За вогняним камінням на дорогу полетіли напнуті одна на одну залізні кружки, дрібна й велика, всередину яких Аніка заздалегідь насипала гвіздків та зв’язала їх для міцності мотузкою. Трійка цих штуковин покотилася землею, підстрибуючи на кожній купині й влітаючи в заглибини, та видавала таке гримке торохтіння, мов дітвора з трьох ліктів кидалася засохлими горошинами у підвішений мідний таз, змагаючися, хто влаштує більший грюкіт.

Несподіванка, різкі звуки, запахи й вогонь перелякали коней, ті піднялися б на диби, якби збруя дозволила, а так змогли лиш підвести на лікоть й гецнути назад фургон та рвонутися у різні боки. Металева збруя знову втримала їх, але фургон мотнуло зі сторони в сторону. Коні ошаліло потягнули, намагаючися відсахнутися від небезпеки попереду, але у них були такі ж шанси вирватися, як у підлітків позаду — просочитися крізь щільні ґрати. Фургон повторно мотнуло й від ривка один зі Служителів Єдності вилетів у вільху край дороги, а другий зіскочив сам і кинувся заспокоювати скажених тварин. Невільники ж зрозуміли, що щось пішло не як задумано, й теж приклалися — фургон відчутно хитнуло, він накренився і врешті не втримався на краю коліс і перекинувся на бік.

— Ось ти де! — вигукнув перший страж, коли очухався від падіння і побачив Аніку. — А ну стій!