Глава 1. Фургон і чотири ракурси

Гнат встав рівно на середину ямкуватої лісової дороги, перед черговим поворотом, на якому фургон з княжими кіньми завжди здіймав пилюку, а в дощові дні — грязюку, за п’ятдесят сажнів від виїзду на столичні манівці. Дорога перед ним виляла й кривилася, мов її прокладав величезний вужак, сплутавши ліс з товщею річки. Якби Гнат його стрів, щиро подякував би — коні й фургони не вужі, по такій дорозі гнали повільніше, а тому невеликого клаптика, який проглядався до наступного повороту, мало вистачити на хвилини дві їзди.

Хлопець удав твердість, як вчили. Широко розставив ноги, вперся у землю, став прямим і надійним, як сосни навколо, які ніколи не відскакують вбік в останній момент. Дивився тільки поперед себе, бо як заворониться, наступні коні будуть здіймати вже кроваві бризки. Якби хто побачив хлопця, сказав би, що цей шмаркач у собі впевнений, але серце калаталося так швидко, наче хотіло вирватися геть з дороги. Краще з Гнатом, але можна і без, якщо цей бовдур і далі вважатиме себе міцнішим за кілька сотень пудів заліза, дерева та конячих м’язів, що мали незабаром проїхати на цьому місці.

Легкий вітерець ворушив волосся і Гнат здув його з очей. Кінчики пальців вже почали німіти від сили, що збиралася навколо обкусаних нігтів, холодила загрубілу шкіру, готова у будь-який момент вилитися назовні, обморочити недругів і захистити власника. Хлопець знову і знову згадував вигляд і сичання самиці полоза, якою мав налякати коней, як підсилити страх тварин та як направляти фургон, блокуючи потрібні колеса. Перед очима стояли картинки плану секунда за секундою, намертво вдовбані у голову занепокоєними дорослими.

Три дні вони продумували, що може піти не так, розігрували сценарії і натаскували й без того наймайстерніших. Три дні — увесь час, що у них був. І тепер від хлопців залежало, чи буде він у них у майбутньому.

Гнат повільно вдихав і ще повільніше видихав, але заспокоїти серце виходило кепсько. Тоді він плюнув на це і прислухався. Сосна хитається туди-назад й зловіще рипить, як по другій ночі мостини у міській казні, де ти непрошений гість. Вдалині почувся щебет і з молодої осики йому назустріч зірвалася жовтобрюха мухоловка, лавіруючи між гілками, що тільки й могли колихатися та тертися одна об одну. Певно, раділа, що сама вона вільна полетіти куди захоче. А може й не здогадувалася, що той хлопчина на дорозі, наприклад, заради цього готовий перед фургоном стрибати.

Здалеку, все більше заглушаючи лісовий гомін, докочувався скрип зсохлої деревини фургона, натужене іржання коней, лязкіт металевої збруї та гамір, у який зливалися прокльони малолітніх невільників. Гнат різко видихнув бентежні думки та прикинув час до початку. Вже зовсім скоро ці голосисті підлітки отримають назад свої імена, а він перестане гадати, дріматиме завтра на мокрому корінні чи спатиме на сухій подушці. Не встигнуть тіні навколо подовжитися й на кілька пальців, як усе скінчиться.

***

Аніка лежала за вільхою у заглибині, яку сама ж вдовбала палкою. Земля холодила груди й стегна, усе тіло вже затекло, а коли вона в черговий раз підіймала голову й виглядала на шлях, починала нити шия. Земляні плями на її обличчі вже висохли й ця маска стягувала шкіру, а від пилюки, що набивалася у ніс, постійно хотілося чхати.

У животі забурчало й дівчина аж здригнулася від раптового і, здавалося, гучного звуку. Але навколо панувала все та ж лісова тиша. Вона полегшено опустила голову, крекнула й підтягнула праву ногу, щоб хоч трохи змінити положення тіла.

Звісно, у ногу одразу вп’ялася шишка і дівчина засичала, а тоді дістала з-під ноги й відкинула вбік. Нарешті лежати стало трохи терпиміше, але ще хотілося перевернутися на спину, а краще — встати, розім’ятися й дістати десь води та поїсти, хоч би й торішній буряк, що взимку примерз на дні мішку край стіни. Аніка поморщилася і глянула на дорогу. Вона була порожньою, лиш тіні гілок ворушилися й штовхали плямки світла, проте, як прикласти вухо до землі, крім холоду відчувалися далекі звуки. Поки невиразне гуркотіння, але воно все наближалося. Фантазія Аніки хутко змалювала ледь не табун коней та залізних вершників, що точно їхали з арбалетами напоготові за нею, так що дівчина відірвала вухо і помотала головою.

Стоп. Спокійно. Вона не відступить. У пам’яті ожив брат, коли перекинув її через паркан на сусідню вулицю і здався сам, щоб дати час втекти. Кирило врятував її, але якби хто врятував його самого… от якби зробив засідку саме у цьому місці, коли йому ще можна було допомогти! Зараз не все так очевидно. Для Кирила. Для тих, кого тут провозили — цілком. І поки дівчина не знала, як зарадити братові, хотіла хоча б не дати зробити бездушними інших.