За яром

Богдана несла жердину на плечі й раз по раз міняла бік, щоб кора не натирала одне місце. Завид, її чоловік, ішов попереду з другою, товстішою, і щоразу, коли стежка спадала до яру, притримував її рукою, аби кінець не зачепився за коріння. По рівне дерево для огорожі вони ходили за яр, де серед молодих дерев легше було вибрати довгі прямі стовбурці.

До двору лишалося недалеко. Звідси вже можна було вгадати, де він стоїть: не побачити за деревами, а вгадати по схилу. До нього треба було перейти мокру низину, піднятися між двома старими дубами й далі взяти лівіше.

Праворуч від цього підйому стежка відходила на сухіший горб. Між деревами там лежали старі насипи. До них без потреби не звертали — шлях був незручний, та й робити там було нічого.

Завид зупинився на підйомі.

— Постав, — сказав він.

Богдана опустила жердину одним кінцем на землю.

— Втомився?

— Ні.

Він дивився не на неї. За кілька кроків нижче стежки, там, де схил уже ламався до яру, щось світліло між ліщиною. Богдана спершу подумала про полотно. Потім побачила ногу.

Вони мовчки спустилися. Там лежав чоловік. Лежав боком, обличчям до землі, одна рука була під грудьми. Біля коліна земля обсипалася, ніби він з'їхав зі схилу, намагаючись втриматись. На деревцях вище лишилося кілька обламаних гілок. Стежка була за два кроки від нього.

Завид присів першим.

— Не чіпай.

— Я й не чіпаю.

Він торкнувся чоловіка за шию, потім нахилився до обличчя, ловлячи подих. Довго не слухав. Богдана вже й сама бачила.

На сорочці під одягом темніла засохла пляма, така, що одразу не зрозуміти, звідки кров. На боці тканина була в землі, один ремінець на взутті розірваний. Чоловік ішов не налегко: поруч валялася невелика торба, що зірвалася з плеча.

— Давно? — спитала Богдана.

Завид похитав головою.

— Не знаю.

Вона глянула вгору, на стежку, потім униз. Якби він ішов зі сходу, то мав узяти вище над яром і вийти саме сюди. Далі шлях розходився: один путівець ішов угору, до людських дворів, другий — на захід, до їхнього двору й далі в ліси.

— Перевернемо?

Завид кивнув. Разом поклали чоловіка на спину.

Обличчя було в землі й засохлому поті. Чоловік був ще не старий — коротка нерівна борода без помітної сивини, міцні плечі, хоч тепер тіло вже обважніло й обм'якло. На скроні темнів синяк, під волоссям — кірка засохлої крові.

— Знаєш його? — Богдана дивилася довше, ніж треба було, намагаючись впізнати.

— Ні. — Завид придивився пильніше. — Може, бачив. Не скажу.

Богдана витерла пальці об траву. На ремені чоловіка одна петля була перешита грубішою ниткою. Вона ковзнула по ній поглядом і відвернулася до торби.

— Може, там щось є.

— Не зараз.

Завид підняв торбу, глянув лише, чи ціла. Всередині щось тверде глухо стукнуло об дерево або шкіру.

Над яром зашуміло листя. Не вітер — просто десь угорі ворухнулася крона, а нижче все лишилося тихим. Богдана озирнулася на шлях додому.

— Тут не можна лишати.

— Не лишимо.

Це навіть не потребувало суперечки. До двору ближче, ніж до будь-яких інших людей. До ночі ще було трохи часу, але не стільки, щоб бігти по допомогу, вертатися й потім тягнути мерця в темряві. Та й лисиці тут ходили. І собаки могли дістатися.

Завид подивився на їхні жердини. Богдана теж.

— Не дарма рівні вибирали, — сказала вона.

Він коротко видихнув носом.

— Батько скаже, що для огорожі можна було і кращі знайти.

— Нехай спершу сам його понесе.

Вони обережно стягнули з чоловіка верхню одежину й розтягли її між жердинами, щоб було на чому нести. Вийшло незграбно. Богдана двічі переробляла вузол, бо тканина сповзала. Завид мовчав і тримав вагу.

Коли підняли, стало ясно, що до двору шлях довший, ніж здавався без вантажу. Перший підйом вони взяли повільно. Біля старих дубів зупинилися.

Завид переставив руки.

— Готова?

— Іди.

Вони повернули ліворуч. Попереду за деревами був їхній двір. Позаду лишався яр.

А між Богданою й Завидом, на двох жердинах, лежало тіло невідомого чоловіка.