Глава 17. «Я пам'ятаю»
У Вежі Тіней запала тиша.
Ще мить тому стіни здригалися від зіткнення темної та світлої магії, кам'яна підлога була вкрита тріщинами, а повітря іскрилося від чарів. Тепер усе стихло. Лише за високими вікнами кружляло золоте осіннє листя, наче сама осінь завмерла в очікуванні чогось важливого.
Ярина стояла посеред зали.
Перед нею був Морок.
Його темний плащ розірвався на плечі, на обличчі виднілася втома, а в очах ховалося стільки болю, що дівчина мимоволі зробила крок до нього.
Вона не розуміла, чому їй хотілося плакати.
Чому його голос здавався таким знайомим.
Чому, дивлячись на нього, вона відчувала, ніби втратила щось надзвичайно важливе.
— Чому ти прийшов за мною? — тихо запитала Ярина.
Морок довго мовчав.
Він міг розповісти їй про все. Про їхню першу зустріч у лісі, про чарівний сад, про вечори, коли вони сиділи біля каміна й розмовляли до самого світанку. Міг нагадати їй про її усмішку, про те, як вона вперше перестала його боятися, і про поцілунок, після якого він повірив, що навіть його самотнє серце здатне на щастя.
Але він не хотів примушувати її згадувати.
Не хотів, щоб вона відчувала себе зобов'язаною кохати його лише тому, що колись, можливо, кохала.
— Бо ти заслуговуєш знати правду, — відповів він.
Ярина опустила погляд.
— А якщо правда мені не сподобається?
— Тоді я прийму це.
— А якщо я не захочу повертатися з тобою?
Морок відчув, як ці слова боляче торкнулися його серця.
Проте він не відступив від власної обіцянки.
— Тоді я відпущу тебе додому.
Остап, який стояв біля пошкодженої колони, повільно опустив голову. Навіть він, завжди готовий пожартувати в найневідповідніший момент, тепер мовчав.
Чорний Вовк сидів поруч із ним, не відводячи золотих очей від Морока.
Дядько Ярини стояв біля стіни, спираючись на свій посох. Його магія майже вичерпалася, а обличчя стало блідим. Він дивився на племінницю, але цього разу не наважувався наказувати їй.
Морок повільно розстебнув торбинку на поясі.
Усередині лежав золотий листок.
Він світився м'яким теплом, наче в його тонких прожилках жило маленьке сонце.
Морок обережно дістав його.
— Це те, заради чого ми пройшли крізь Ліс Забутих, — промовив він. — Берегиня сказала, що він може повернути тобі спогади.
Ярина подивилася на листок.
— Усі?
— Якщо чари дозволять.
— І я згадаю тебе?
Морок стиснув губи.
— Можливо.
Він простягнув долоню, але не наблизився до неї.
— Та я не використаю його силою. Ти сама повинна вирішити, чи хочеш цього.
Ярина здивовано подивилася на нього.
— Чому?
— Тому що твої спогади належать тобі, Ярино. Не мені. Не твоєму дядькові. Нікому іншому.
Він зробив паузу.
— Я вже надто багато вирішував за тебе. Тепер вибір має бути твоїм.
Його голос став тихішим.
— Ти не повинна згадувати мене, якщо не хочеш.
Ярина дивилася на золотий листок.
Потім — на Морока.
Він не простягав до неї рук, не вимагав відповіді, не намагався переконати її залишитися. Просто стояв перед нею, дозволяючи самій вирішити, що робити далі.
І чомусь саме це змушувало її серце битися швидше.
— А якщо я згадаю все? — прошепотіла вона.
Морок сумно всміхнувся.
— Тоді ти знатимеш, ким я був у твоєму житті.
— А ти?
— А я нарешті дізнаюся, чи є в мене місце у твоєму майбутньому.
Ярина простягнула руку.
Її пальці торкнулися золотого листка.
І світ змінився.
***
Спочатку вона почула пісню.
Тиху, сумну й прекрасну.
Мелодія пливла крізь осінній туман, огортала дерева й торкалася її серця. Ярина знову опинилася на лісовій стежці. Під ногами шелестіло листя, вітер грався пасмами її довгої рудої коси, а між деревами стояв незнайомець у темному плащі.
Високий чоловік із темним волоссям і поглядом, у якому ховалися самотність та незбагненна ніжність.
— Ярино, — почувся його голос.
Вона пригадала власний переляк.
Пригадала, як хотіла втекти, як усе навколо закрутилося, а потім сильні руки підхопили її, не дозволивши впасти на холодну землю.
— Морок... — прошепотіла вона.
Спогади понеслися далі.
Ось вона прокидається в незнайомому замку й сердито вимагає відпустити її додому.
Ось Морок стоїть біля дверей, залишає їй їжу та книги, хоча вона відмовляється з ним розмовляти.
Ось він дозволяє їй гуляти замком, наказує слугам не турбувати її й мовчки чекає, поки вона сама заговорить із ним.
Вона пам'ятала, як називала його чудовиськом.
І як одного разу побачила, що він почув ці слова.
Його обличчя залишилося спокійним, але в очах промайнув біль.
Тоді вона вперше засумнівалася, чи справді знає, хто перед нею.
Потім з'явився сад.
Їхній чарівний осінній сад!
Золоті дерева, червоні клени, троянди, що цвіли навіть у холодному повітрі. Тіні виповзали з-під кущів, спочатку лякали її, а потім починали гратися, плуталися під ногами й утворювали кумедні фігури.
Ярина засміялася.
Морок дивився на неї, наче вперше чув найпрекраснішу мелодію у світі.
Вона пригадала його усмішку.
Справжню, трохи несміливу.
І те, як їй захотілося побачити її знову.
Далі був вечір біля каміна.
Вони сиділи поруч, а за вікнами падав дощ. Морок розповідав їй про своє дитинство, про самотність і про те, як люди почали боятися його магії ще до того, як дізналися його самого.
— Вони бачать у мені лише тіні, — сказав він тоді. — Ніхто не хоче дізнатися, що приховано за ними.
Ярина пам'ятала, як узяла його за руку.
— А я хочу.
Тоді Морок подивився на неї так, ніби вона подарувала йому цілий світ.
#4760 в Любовні романи
#1187 в Любовне фентезі
#1656 в Фентезі
#396 в Міське фентезі
Відредаговано: 24.10.2026