Емілія Рейн
У кожної хорошої брехні є одна важлива умова.
Вона повинна бути максимально схожою на правду.
Саме тому я стояла посеред університетського подвір'я з картою кампусу в руках, розгублено озиралася й удавала, що поняття не маю, куди йти.
Хоча могла б пройти цим університетом із заплющеними очима.
За останні три місяці я вивчила тут усе.
Розташування корпусів.
Розклад занять.
Імена викладачів.
Студентські клуби.
Навіть години, коли охорона змінювалася біля головного входу.
Але найбільше мене цікавили двоє.
Адріан Вест.
Даміан Блеквуд.
Янгол і Демон.
Саме так їх називали у Вестбриджі.
І саме через них я сьогодні стояла тут.
— Ти або дуже загубилася, або намагаєшся розшифрувати державну таємницю.
Я повільно підняла голову.
Переді мною стояла невисока дівчина з каштановим волоссям, зеленими очима й таким виразом обличчя, ніби вона вже встигла посваритися з половиною університету.
У руках вона тримала паперовий стаканчик кави.
На плечі висіла потерта сумка.
— Що? — перепитала я.
— Карта, — вона кивнула на мої руки. — Ти дивишся на неї так, ніби вона особисто тебе образила.
Я опустила погляд.
— Можливо, так і є.
Дівчина розсміялася.
— О, чудово! Ще одна нормальна людина серед цих ходячих банківських рахунків.
Я мимоволі всміхнулася.
— Емілія.
— Софія. Але якщо назвеш мене Софі, я не ображуся. Якщо назвеш Софочкою — ми посваримося.
— Запам'ятаю.
Вона простягнула руку.
Я потиснула її.
— Перший курс? — запитала Софі.
— Так. Юридичний напрям.
— Серйозно?!
Її очі округлилися.
— Я теж! Ну все, вітаю, тепер ти офіційно маєш подругу, яка списуватиме в тебе конспекти.
— А якщо я сама нічого не знатиму?
— Тоді будемо разом переконливо вдавати розумних.
Я засміялася.
Справді засміялася.
Уперше за кілька днів.
Софі мені сподобалася одразу.
Вона була надто відвертою, щоб приховувати власні думки, і надто живою для місця, де більшість студентів намагалася справити враження.
— Ти з Бостона? — запитала вона, коли ми рушили до головного корпусу.
— Ні. Переїхала нещодавно.
— А я місцева. Точніше, з тієї частини Бостона, яку не показують у туристичних буклетах.
— І як тобі тут?
Софі оглянула старовинні будівлі.
— Красиво. Дорого. Трохи страшно. Мені здається, навіть голуби тут мають трастові фонди.
Я пирснула.
— Ти завжди така?
— Яка?
— Відверта.
— На жаль для всіх, хто мене знає.
Ми піднялися широкими сходами.
Перед входом стояли студенти.
Хтось фотографувався.
Хтось обіймався після літніх канікул.
Хтось голосно обговорював вечірку, яка мала відбутися в п'ятницю.
Звичайний початок навчального року.
Звичайні люди.
Звичайне життя.
Тільки я вже давно не знала, що означає це слово.
Звичайне.
— О, ні, — раптом прошепотіла Софі.
Я зупинилася.
— Що?
— Тільки не кажи, що вони вже тут.
Я простежила за її поглядом.
Біля чорного спортивного автомобіля стояли двоє хлопців.
Один — високий блондин у світлій сорочці із засуканими рукавами. Він щось говорив, тримаючи телефон біля вуха.
Другий — темноволосий, у чорній футболці й джинсах, недбало спирався на капот автомобіля.
Він сміявся.
Голосно.
Самовпевнено.
Так, ніби весь світ існував виключно для його розваги.
Я відчула, як серце зробило один сильний удар.
Ось ви де.
Три місяці.
Десятки фотографій.
Сотні переглянутих сторінок у соціальних мережах.
І тепер вони стояли за двадцять метрів від мене.
Справжні.
Живі.
Небезпечно близькі.
— Хто це? — запитала я, удаючи байдужість.
Софі повернулася до мене так різко, ніби я запитала, що таке інтернет.
— Ти жартуєш?
— Ні.
— Ти справді не знаєш?
Я похитала головою.
Брехня номер один.
— Ліворуч Адріан Вест. Наш університетський Янгол.
Я повільно перевела погляд на блондина.
— Янгол?
— Ага. Красивий, багатий, розумний, вихований. Викладачі його обожнюють. Дівчата теж. Кажуть, він навіть свариться так ввічливо, що хочеться вибачитися перед ним.
Я ледь усміхнулася.
— А другий?
Софі театрально зітхнула.
— Даміан Блеквуд. Демон. І повір, це прізвисько він заслужив.
— Чим?
— Тим, що не визнає слова «ні». Принаймні коли йдеться про суперечки, вечірки й порушення правил. Він постійно влипає в якісь історії, а Адріан його витягує.
Я уважніше подивилася на темноволосого хлопця.
Даміан щось сказав другові.
Адріан завершив розмову телефоном і засміявся.
На мить вони виглядали зовсім звичайними.
Двоє друзів.
Двоє молодих чоловіків, у яких попереду ціле життя.
Я стиснула пальці навколо ремінця сумки.
А в Амелії його забрали.
— Вони завжди разом? — запитала я.
— Практично. Дружать із дитинства. Кажуть, їхні родини теж давно знайомі.
— Цікаво.
— Навіть не думай.
Я повернула голову.
— Про що?
Софі кивнула в їхній бік.
— Про них. Особливо про Демона.
— А що з ним не так?
— З ним усе так. Саме це і проблема.
Я засміялася.
Але очима продовжувала стежити за Адріаном.
Мені потрібен був він.
Принаймні спочатку.
Бо його прізвище вже п'ять років стояло поруч із найбільшою загадкою мого життя.
Вест.
Я ненавиділа це прізвище ще до того, як познайомилася з його власником.
Ми зайшли до головного корпусу.
Високі стелі.
Мармурова підлога.
Величезні вікна.
Старовинні портрети колишніх ректорів.
Вестбридж виглядав саме так, як і повинен був виглядати університет, де навчалися діти впливових політиків, адвокатів і бізнесменів.
— До речі, — сказала Софі, — ти де живеш?
— Знімаю невелику квартиру неподалік.
— Сама?
— Так.
— Щаслива людина. А я живу з двома сусідками, одна з яких розмовляє уві сні, а друга вважає, що фен потрібно вмикати о шостій ранку.
Я засміялася.
— Співчуваю.
— Не треба. Краще запроси мене колись на каву. У тебе. Бо в мене навіть чайник зламався.
— Домовилися.
Ми підійшли до аудиторії.
Софі зазирнула всередину.
— О, місця ще є. Ходімо.
Я вже зробила крок, коли помітила жінку наприкінці коридору.
Темно-синій костюм.
Акуратно зібране волосся.
Папка з документами в руках.
Професорка Елізабет Морган.
Моя мати.
Вона йшла назустріч, розмовляючи з колегою.
На секунду наші погляди зустрілися.
Я не усміхнулася.
Вона теж.
— Доброго ранку, професорко Морган, — привіталася Софі.
— Доброго ранку, дівчата.
Мама подивилася на мене.
— Ви першокурсниці?
— Так, — відповіла я.
— Тоді бажаю успішного навчального року.
— Дякуємо, — усміхнулася Софі.
Мама пішла далі.
Я провела її поглядом.
— Ого, — прошепотіла Софі. — Кажуть, вона дуже сувора.
— Справді?
— Так. І ще кажуть, що в неї неможливо отримати високий бал просто за красиві очі.
Я ледь не розсміялася.
Якби ти знала.
Мама завжди була суворою.
Особливо до мене.
Після зникнення Амелії вона змінилася.
Перестала сміятися так голосно.
Перестала співати на кухні.
Перестала залишати світло у вітальні до пізньої ночі.
Іноді мені здавалося, що разом із сестрою ми втратили й частину мами.
Тому я не сказала Софі правду.
Ні про маму.
Ні про Амелію.
Ні про те, навіщо насправді вступила до Вестбриджа.
У мене було достатньо таємниць.
І я не збиралася ділитися ними з першою ж людиною, яка запропонувала дружбу.
Навіть якщо ця людина мені сподобалася.
Після першої ознайомчої лекції Софі потягнула мене до університетської кав'ярні.
— Тобі потрібно побачити це місце, — заявила вона. — Тут продають найдорожчу каву в моєму житті. Я беру маленьку й удаю, що це дегустація.
Ми зайняли столик біля вікна.
Софі почала розповідати про викладачів, студентські клуби та майбутні заняття.
Я слухала.
Кивала.
Іноді відповідала.
Але думками була зовсім в іншому місці.
У моїй сумці лежав маленький блокнот.
На першій сторінці було написано:
АДРІАН ВЕСТ.
Нижче:
22 роки.
Старший курс.
Батько — Річард Вест.
Дядько — Едвард Вест.
Юридична фірма West & Partners.
І ще один запис.
Той, який я перечитувала найчастіше.
17 жовтня. Благодійний вечір. Зникнення Амелії.
Я не мала доказів.
Лише збіг дат.
Фотографію з газетного архіву.
І стару розмову, яку випадково почула кілька років тому.
Цього було замало для поліції.
Але достатньо для мене.
— Емі?
Я здригнулася.
— Що?
Софі примружилася.
— Ти мене взагалі слухаєш?
— Звісно.
— Тоді що я щойно сказала?
— Що кава тут невиправдано дорога.
— Це я сказала десять хвилин тому!
Я винувато усміхнулася.
— Пробач.
— Закохалася?
Я мало не вдавилася кавою.
— Що?!
— Ну, ти постійно кудись дивишся. Або закохалася, або плануєш пограбування.
Якби ти тільки знала, Софі.
— Просто задумалася.
— Гаразд. Але якщо це через Янгола чи Демона, попереджаю: я не збираюся витягувати тебе з любовної катастрофи.
— Я й не збираюся в неї потрапляти.
— Усі так кажуть.
Саме тоді двері кав'ярні відчинилися.
І я побачила його.
Адріан Вест.
Сам.
Без Даміана.
Нарешті.
Він зайшов, привітався з баристою й зупинився біля стійки.
Я подивилася на годинник.
Одинадцята сорок сім.
На тринадцять хвилин раніше, ніж я очікувала.
Мій план вимагав невеликої зміни.
— Софі, — сказала я, підводячись, — я зараз повернуся.
— Куди?
— По серветки.
Вона подивилася на цілу пачку серветок посеред столу.
Потім на мене.
— Ну звісно.
Я зробила вигляд, що не помітила її усмішки.
Підійшла до стійки.
І стала поруч з Адріаном.
Він навіть не глянув у мій бік.
Прекрасно.
Я замовила каву.
Потім відкрила сумку.
Дістала телефон.
І навмисно впустила невеликий записник.
Він упав просто біля його ніг.
Банально?
Можливо.
Але іноді найпростіші речі працюють найкраще.
Адріан нахилився раніше за мене.
Підняв записник.
— Здається, це ваше.
Я підвела очі.
І вперше подивилася на нього зблизька.
Світле волосся.
Сірі очі.
Спокійний погляд.
Дорогий годинник на зап'ясті.
І усмішка, яка, мабуть, коштувала багатьом дівчатам здорового глузду.
— Дякую, — сказала я.
Він простягнув записник.
Але раптом затримав погляд на його обкладинці.
Я відчула, як серце завмерло.
На чорній шкірі були витиснуті дві літери.
А. Р.
Ініціали Амелії.
Я взяла записник трохи швидше, ніж планувала.
— Гарний, — зауважив він.
— Подарунок.
— Від когось особливого?
Я всміхнулася.
— Дуже.
Він кивнув.
— Тоді бережіть.
Я й берегла.
П'ять років.
Кожного дня.
Адріан отримав свою каву.
Я очікувала, що він піде.
Але він залишився.
— Ви новенька?
Я підняла брову.
— Це так помітно?
— Я б вас запам'ятав.
О, я на це дуже розраховую.
— Емілія, — сказала я, простягаючи руку.
Він усміхнувся.
— Адріан.
— Приємно познайомитися.
— Навзаєм, Еміліє.
Його долоня була теплою.
Рукостискання — впевненим.
Він дивився мені просто в очі.
І я раптом зрозуміла, чому його називали Янголом.
Не через світле волосся.
Не через гарні манери.
А через те, як легко він створював відчуття, що саме ти зараз найважливіша людина в кімнаті.
Небезпечний талант.
Особливо для того, хто звик брехати.
— На якому факультеті навчаєтеся? — запитав він.
— Юридичний напрям.
— Справді?
— Вас це дивує?
— Ні. Просто цікаво.
— Чому?
Він трохи нахилив голову.
— Ви не схожі на людину, яка любить сперечатися.
Я засміялася.
— А ви не схожі на людину, яка часто програє.
Його усмішка стала ширшою.
— Майже ніколи.
— Тоді, мабуть, нам буде цікаво.
На мить між нами запала тиша.
Я відчула його зацікавленість.
Невелику.
Обережну.
Але цілком справжню.
Перший гачок.
— Що ж, Еміліє, — сказав він, — сподіваюся, ще побачимося.
— Університет великий.
— Не настільки.
Він усміхнувся й пішов.
Я залишилася біля стійки.
Повільно видихнула.
І лише тоді дозволила собі усміхнутися.
Знайомство відбулося.
Тепер залишалося зробити так, щоб він сам захотів наступної зустрічі.
— ТИ ЩО ЗАРАЗ ЗРОБИЛА?!
Софі дивилася на мене так, ніби я щойно оголосила себе президенткою університету.
Я спокійно сіла навпроти.
— Замовила каву.
— Еміліє!
— Що?
— Ти щойно фліртувала з Адріаном Вестом!
— І?
— І?!
Вона схопилася за голову.
— Я ж тебе попереджала!
Я засміялася.
— Софі, ми просто познайомилися.
— Ага. А він просто дивився на тебе так, ніби ти щойно виграла тендер на його серце.
— Перебільшуєш.
— Я ніколи не перебільшую.
Я підняла брову.
Вона зітхнула.
— Добре. Майже ніколи.
Ми засміялися.
І на кілька секунд я дозволила собі забути, навіщо насправді тут перебуваю.
Просто сиділа в кав'ярні.
З новою подругою.
У перший день навчання.
Як звичайна дев'ятнадцятирічна дівчина.
Можливо, саме таким мало бути моє життя.
Якби п'ять років тому Амелія повернулася додому.
Увечері я сиділа на підлозі своєї квартири.
Навколо лежали роздруковані фотографії.
Газетні вирізки.
Старі документи.
На ноутбуці був відкритий сайт юридичної фірми West & Partners.
Я збільшила фотографію Едварда Веста.
Сивина на скронях.
Впевнена усмішка.
Погляд людини, яка звикла вигравати справи.
Я довго вдивлялася в його обличчя.
— Що ти знаєш? — прошепотіла я.
Телефон завібрував.
Невідомий номер.
«Привіт, Еміліє. Це Адріан. Сподіваюся, ти не загубила свій записник знову».
Я завмерла.
Повільно перечитала повідомлення.
Потім ще раз.
Він знайшов мій номер.
Цікаво.
Дуже цікаво.
Я відклала телефон.
Не відповідала.
Нехай почекає.
П'ять хвилин.
Десять.
П'ятнадцять.
Лише тоді взяла його знову.
«Привіт, Адріане. А ти завжди так швидко знаходиш те, що тебе зацікавило?»
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Тільки якщо воно того варте».
Я усміхнулася.
Але перш ніж встигла написати щось іще, екран засвітився новим сповіщенням.
Запит на підписку в соціальній мережі.
Damian Blackwood.
Я повільно випросталася.
Відкрила його профіль.
На останній фотографії він стояв поруч з Адріаном.
Двоє друзів.
Янгол і Демон.
Під фотографією був підпис:
«Брати не по крові. Назавжди».
Я довго дивилася на ці слова.
Потім натиснула «Прийняти».
Минуло кілька секунд.
І з'явилося повідомлення.
Даміан Блеквуд:
«Отже, це ти та сама дівчина, через яку наш Янгол сьогодні забув про зустріч?»
Я відкинулася на спинку дивана.
Ось це вже було цікавіше.
Набагато цікавіше.
«Не знаю, про що ти», — написала я.
Три крапки з'явилися майже одразу.
«Звісно, не знаєш, красуне. Тоді, може, познайомимося?»
Я перевела погляд на фотографію Амелії, яка лежала поруч із ноутбуком.
Моя сестра усміхалася.
Так само, як я.
Так само, як усміхалася б сьогодні, якби їй дали можливість вирости.
Я торкнулася фотографії кінчиками пальців.
— Пробач, Емі, — тихо сказала я. — Але цього разу я не збираюся бути хорошою дівчинкою.
Потім повернулася до телефону.
І відповіла Даміану:
«А твій друг не буде проти?»
Відповідь прийшла миттєво.
«Адріан мені нічого не забороняє».
Я повільно усміхнулася.
Поки що, Демоне.
Поки що.
Я вже збиралася закрити ноутбук, коли помітила новий лист.
Без імені відправника.
Без теми.
Лише вкладення.
Моє серце стиснулося.
Я відкрила повідомлення.
На екрані з'явилася фотографія.
Стара.
Розмита.
Зроблена, очевидно, з великої відстані.
На ній був чорний автомобіль біля невідомої будівлі.
Поруч стояли двоє чоловіків.
А між ними…
Я різко наблизила зображення.
Пальці похололи.
Світ навколо ніби зупинився.
На фотографії була дівчинка.
Темне волосся.
Світла куртка.
Знайомий рюкзак.
Я піднесла руку до рота.
— Амеліє?..
Унизу повідомлення був лише один рядок:
«Ти шукаєш не там, Еміліє Рейн».
Я дивилася на екран, не в змозі поворухнутися.
П'ять років.
П'ять років жодної відповіді.
Жодного сліду.
І тепер, у перший день мого навчання у Вестбриджі, хтось надіслав мені фотографію сестри.
Я збільшила зображення ще раз.
Подивилася на чоловіка біля автомобіля.
Його обличчя залишалося в тіні.
Але на дверцятах машини виднівся невеликий знак.
Золоті літери.
W.
Я затамувала подих.
Вест?
Чи це просто збіг?
Телефон знову завібрував.
Адріан:
«Еміліє, ти ще не спиш?»
Я перевела погляд із повідомлення на фотографію.
І вперше за весь день мені стало по-справжньому страшно.
Не через Адріана.
Не через Даміана.
А через думку, яка раптом промайнула в голові.
А що, коли хтось знав, навіщо я приїхала до Бостона, ще до того, як я переступила поріг університету?
Я повільно закрила ноутбук.
Подивилася на телефон.
І відповіла Янголу:
«Ні. Не сплю. А ти хотів мене побачити?»
Бо тепер я була впевнена лише в одному.
Хтось уже зробив свій перший хід.
І я не збиралася програвати.
#639 в Сучасна проза
#4522 в Любовні романи
студенти_кохання, кохання і дружба любовний трикутник, небезпечні таємниці
Відредаговано: 15.11.2026