Розділ 1.

Вадим.

Моя найкраща подруга – тиша.

Я дуже її люблю, бо вона дозволяє зосередитися на власних думках. Здається, тиша, навіть готова вислухати, нічого не вимагаюся натомість.

День видався нелегким і тепер можна, нарешті, видихнути. Сиджу на краю двоспального ліжка, поглядаючи на великі панорамні вікна. Через скло видно доглянутий сад, який належить нашій родині.

Багато чого належить родині Демидових. Навіть більше ніж потрібно.

Десь внизу доносився стриманий шум, певне працює покоївка. На кухні вже готуються накривати стіл, охорона стежить за територією. Все йде за планом, так я любить мій тато. Він тут господар, та я й не поспішаю змінювати його на цій посаді.

Думки настирливо приходять, втомився від них. Про що розмірковувати?

Про те, що мені двадцять дев'ять років й я маю все те, про що інші навіть у гарячих мріях уявити не здатні?

Гроші, які падають у руки, наче яблука восени, розкішні автомобілі, особняк, як з голлівудського фільму. Можливість здійснити подорож у будь-яку країну світу, не задумуючись про витрати.

Родина Демидових володіє величезною ювелірною імперією «Діамантовий блиск». Саме у нас можна купити самі красиві та чисті діаманти, від яких кожна жінка здатна втратити голову. Та й не тільки жінка.

Тільки не кожен простий смертний може дозволити товари з компанії. Я ж її старший спадкоємець.

Луїза – моя молодша сестра, ще занадто юна, щоб претендувати на повноцінну власність. Та й не особливо вона тямить у цьому.

Виникає питання: чого мені ще бажати? Проте чим більше людей бачу навколо себе, тим частіше прагну залишитися сам.

Саме тому полюбляю залишатися на самоті, хоча з кожним днем робити це стає все складніше. Почуваюся вільним від вимог оточуючих, очікувань родини, від захопливих поглядів та нав’язливої уваги репортерів.

Ще я не мав кохання…тобто не було поруч коханої людини.

Анжеліка – чергова пасія подобалася, хоча порядком набридла. Все частіше думав над тим, як спровадити красуню без скандалу.

Неймовірна вродлива, доглянута, з гарною фігурою та карколомними ногами. Також порожня та примітивна. Всі її розмови зводилися до косметики та курортів.

«Ти наче маленький хлопчик, який вірить у щире  кохання, - з іронією подумав я, - може годі у хмарах літати? Ось тридцять стукне».

Ніхто не знав, що насправді мрію про одне: закохатися раз і назавжди. З першого погляду. Як це було у тата з мамою.

Вже хотів встати та піти до зали, де сиділа родина, як двері спальні розчинилися, наче їх хтось з ноги відкрив.

-  Вадиме!!!

Поглянувши, без особливого здивування побачив Анжеліку. Красиве обличчя з тонною макіяжу мало такий вираз, наче щойно сталося непоправне.

-  Ліко, що сталося?

-  Ти повинен звільнити цю жінку! Цю плебейку, яка дозволяє собі забагато!

Кілька митей дивився на коханку, очікуючи доки продовжить. Анжеліка мовчала, тільки сопіла.

-  Про кого йдеться?

-  Не прикидайся, - різко відповіла дівчина, - вона узагалі забула де її місце. Таке ставлення неприпустиме! Я – господарка цього дому, а вона…

З цим би я посперечався. Анжеліка була ніким у домі, але визнавати того б ніколи не стала.

Злегка зітхнув, відчуваючи втому. Сьогодні трохи не зірвався важливий контракт, батько перебував як на голках. Аж тут ще доводиться вислуховувати вереди коханки.

-  Поясни, що сталося.

Анжеліка зробила кілька кроків у мій напрям, демонструючи стрункі ноги взуті у туфлі на шпильці. Я прослідкував за цим і зрозумів: її ноги мене більше не хвилюють. Як і вона сама.

Настав час поставити крапку.

Картина вимальовувалася наступна: кілька хвилин тому, до кімнати Анжеліки постукала Лариса Іванівна, яка займається прибиранням в особняку.

Жінка вже десять років працює у домі, чудово знає, що їй робити так як поводитися. Не маю жодних сумнівів, що звернулася до Анжеліки ввічливо, попрохавши вийти, щоб мати змогу прибрати.

-  Я сказала їй негайно забиратися, - обурено продовжувала Анжеліка, - як раз збиралася зробити маску. Ця стара відьма стала над душею, сказавши, щоб я кудись там вийшла.

-  І що ти, красуне, відповіла?

-  Те, що й повинна. Ти її звільниш, якщо дозволятиме собі подібне.

-  Ліко, Лариса нічого такого собі не дозволила. У неї робочі години. Як далі все пішло?

Анжеліка надула пухкі губки.

-  Вона видала наступне: «Я працюю тут вже десять років, на мене не було жодної скарги. Ви – звичайна утриманка. До того ж господар тут не Вадим, а його батько».

-  То що тебе розізлило найбільше?

Дівчина почервоніла і глянула на мене, як на кретина.

-  Як ця плебейка насмілилася назвати мене утриманкою?