Епілог

Через 2 роки

Я відчинила двері до кабінету Деміана та побачила його зі стосом паперів та стопкою книг за величезним столом з червоного дерева. Він підняв голову, усміхнувся та знову повернувся поглядом до своїх папірців.

Я підійшла ближче і зупинилася навпроти:

- Коханий, я до тебе з приголомшливою новиною!

- Якою? - втомлено запитав він, не піднімаючи голови та продовжуючи ковзати поглядом по листу в руках.

Я захоплено розповіла:

- Уяви собі: наші торговці потрапили в бурю в Рожевому морі, їх відкинуло далеко від берега і через кілька днів прибило до невідомого острова. Судячи з опису, він набагато менший за Сурі, на ньому є вулкан, і там живуть гноми!

- І що? - так само, не демонструючи радості від цієї новини та не піднімаючи очей, запитав чоловік.

Здається, він мене не слухав або не чув, тож я обійшла стіл і сперлася на стільницю біля його крісла:

- Я думаю, нам варто налагодити з ними дипломатичні відносини!

Деміан глухо застогнав і відкинув голову на спинку крісла, нарешті удостоївши мене поглядом.

- Я ж просив, щоб тобі не розповідали! - з легким роздратуванням пробурмотів він.

Я невдоволено стиснула губи.

- Хіба тобі Сурі мало? - втомлено запитав Деміан.

Я відмахнулася:

- На Сурі все давно налагоджено і працює як годинник. А у дітей гномів цього нового острова, впевнена, немає доступу до якісної освіти! - і згадавши, що мій чоловік - людина приземлена та прагматична, я додала новий аргумент, - Ти тільки подумай, які перспективи відкриває співпраця з гномами!

- Та які там можуть бути перспективи? - зневажливо відгукнувся він, - Упевнений, це просто загублена в океані жменька гномів, живуть собі і нікому не заважають...

- То давай полетимо й самі подивимося! - продовжувала переконувати я.

Замість відповіді, чоловік відсунувся разом з кріслом, взяв мене за талію і посадив на стіл перед собою. А для надійності вперся долонями з обох боків від мене, і задумливо забарабанив пальцями правої руки по стільниці.

- Гадаю, у тебе занадто багато вільного часу і ти просто нудьгуєш...

Я незгідно замотала головою, а Деміан продовжив:

- Крім того, думаю, нам час серйозно замислитися про дитину...

Я зрозуміла, що попала, і зістрибнула зі столу, нарочито безтурботно базікаючи:

- Бачу, ти дуже зайнятий...

Чоловік хитро звузив очі й сильніше напружив руки, щоб я не змогла прослизнути.

- Ну що ти, кохана! Для тебе в мене завжди знайдеться час. Пропоную не відкладати реалізацію щойно озвученої пропозиції.

- Мені треба йти! - я зробила ще одну спробу вирватися з лещат.

- Ти щойно прийшла, - помітив Деміан, весело виблискуючи очима, а куточки його губ сіпнулися в ледь стримуваній усмішці.

Ось так завжди - я тікаю, він наздоганяє. Як діти малі! Але всім усе подобається, шалено заводить і завжди працює.

- Мені треба подумати!

- Ти думаєш уже два роки!

- У мене ще скільки нереалізованих планів...

- Але ж у тебе є помічники.

Я зітхнула, а чоловік посміхнувся і сказав:

- Зауваж, це ти прийшла, відволікла мене від роботи, завела, і думаєш тепер так просто втечеш?

Я кивнула. Приблизно так я й думала...

Я відчула себе загнаною в пастку, особливо коли він вирішив, що ми достатньо поговорили, підвівся, посадив мене назад на стіл, а сам наблизився впритул, через що мені довелося обійняти його стегна ногами, та поцілував, не дозволяючи ні вдихнути, ні видихнути, і моя бідолашна голова запаморочилася. Але все ж я відсторонилася, важко дихаючи і прошепотіла:

- Це не чесні методи переконання!

- Зате дієві!

Із цим складно було посперечатися. Особливо майже лежачи на столі. І поки я судорожно вдихала повітря, чоловік почав цілувати мою шию, міцно притискаючи до себе за талію. Але тут одна думка промайнула в моїй голові, і я сіпнулася в його обіймах.

- Ти хочеш зробити це тут? - ошелешено запитала я.

- А де ж іще? - щиро здивувався він.

І як він собі це уявляє?

- У спальні!

- Лінь іти, - відповів Деміан, трохи скривившись.

- Вона знаходиться хвилин за п'ять звідси!

- У мене багато роботи. Не хочу відволікатися, - просто сказав він, і потягнув шнурівку сукні на моїй спині, не припиняючи водночас цілувати мої ключиці та спускатися все нижче.

- А якщо хтось зайде? - відчуваючи, як очі затуманює поволока, тихо запитала я.

- Крім тебе, сюди ніхто не ризикує вриватися без стуку, - хмикнув чоловік.