30.2. Продовження

Від таких відвертих та проникливих слів я розгубилася.

- Навколо тебе занадто багато жінок... - тихо сказала я, опустивши очі, бо якщо підніму... Небо розверзнеться, не менше!

- Багато, - погодився Деміан, - Але вони як зірки - красиві, яскраві, але заміни одну на іншу й різниці не буде. А ти як Селена, іншої такої немає, забери її з небосхилу, залишиться величезна діра, і світ зануриться в непроглядну темряву.

Це були найпрекрасніші слова, що я чула за все своє життя. Рум'янець збентеження залив мої щоки.

Я скинула на принца здивований погляд:

- Як ти заговорив... - прошепотіла я, - Це... Зовсім на тебе не схоже...

І Деміан зізнався:

- Так, я найняв одного ельфа, щоб він склав вірші для тебе, але не міг запам'ятати жодного. Усі такі солоденькі аж нудило. Довелося писати самому, щоправда мої вірші були ще гірші, ніж у цього ельфа... Ця метафора - найкраще, що мені вдалося вигадати.

Кілька секунд я здивовано дивилася на нього, а потім розсміялася, і сміялася довго та заливисто, аж до кольок у животі. Ослабнувши від сміху, я осіла на коліна просто на пісок. Деміан опустився за мною слідом, схрестивши ноги, і витер сльози, що котилися по моїх щоках. Поки я реготала, він терпляче чекав. Дивна, певно, реакція, але я нічого не могла із собою вдіяти.

Коли я все ж таки заспокоїлася, то втомлено вимовила:

- Ти справді найняв ельфа?

Деміан кивнув.

- Упевнена, це найромантичніше освідчення в коханні! Якби існував конкурс на найкраще, думаю тебе нагородили б лавровим вінком.

Принц смішливо посміхнувся. Але тут я раптом зрозуміла:

- Хоча, про що це я! Осідчення ж не було!

- Бель, я кохаю тебе, - серйозно сказав він.

Я не змогла стримати щасливу посмішку:

- Хіба так складно було це сказати?

Деміан зітхнув:

- Так. Любити когось - значить бути вразливим.

- На твою думку, кохання - це слабкість?

- Звісно, - погодився він. Поклав долоню на мою щоку, погладив великим пальцем і додав, - А ще - щастя.

Я намагалася усвідомити цю думку, але голова моя була порожня як повітряна кулька, і я вирішила, що подумаю про це пізніше.

- Чому ти не сказав мені, що ми дуали? Адже дізнався про це ще тоді, в ту весільну ніч!

- Для мене набагато важливіше бажання твого серця ніж той факт дуали ми чи ні. Для себе я прийняв рішення ще в Мірадеї, коли просив тебе відмовитися від заручин із Леонардом.

- Хіба ти зробив це не під впливом настоянки? - здивувалася я.

- Так, вона прибрала свідомий контроль та оголила моє істинне бажання. Пізніше, щоправда, увімкнувся критичний розум і я засумнівався у правильності свого рішення. Воно тоді здавалося мені божевільним. З огляду на всі обставини... Але вже тут, на острові, я зрозумів що воно було правильним.

Він узяв мої долоні у свої й ніжно погладив великими пальцями з тильного боку, розсипаючи натовпи мурашок по шкірі...

- А як же гарем? - стрепенулася я.

Деміан хитро і весело подивився на мене та посміхнувся:

- Гарем розпустили. Я завжди вважав його безглуздою тратою грошей.

- А дівчата? - занепокоїлася я, - Вигнали їх на вулицю?

- Ні, призначили довічні виплати. У будь-якому разі це дешевше, ніж їхнє утримання. Вони стали завидними нареченими, деякі вже навіть вийшли заміж.

- А що буде з Леонардом?

- Залишиться молодшим принцом, оскільки оголосити всьому світові, що він не є сином короля - такого приниження батько собі дозволити не може. Альберт вирішив відправити його постійним послом в Айсурію. У Леонарда добре підвішений язик, він досить розумний і ця роль буде йому до снаги.

Тут очі Деміана заіскрилися сміхом, і він сказав:

- Єдине, що за словами Леонарда, тішить його в усій цій ситуації - що відпала потреба одружуватися з такою отруйною змією, як ти.

Я знову розсміялася, навіть не образившись:

- Як приємно чути, що мої почуття взаємні!

- Що ти йому зробила? - так само усміхаючись запитав Деміан.

- О, багато чого! Повір, я старалася!

Новоспечений принц вирішив не уточнювати, що я мала на увазі, і продовжував:

- Летиція змінила гнів на милість і минулого тижня прийняла пропозицію Леонарда, у них скоро весілля. До речі, - він уважно подивився на мене, - як ти дізналася, що вони дуали?

- Ти ж сам мені сказав!

Деміан здивувався ще більше:

- Я сказав?

- Ну звісно. Того вечора, коли ми розмовляли на палубі й милувалися дельфінами, ти розповів про богів-Дуалів. Ти повідав історію про юнака, який молився богам про дарування йому дівчини-дуала, а вони посміялися з нього і вказали на доньку збіднілого дворянина, некрасиву, худу, як тріска, і гостру на язик. Я, коли побачила Леонарда з Летицією, одразу зрозуміла, що ти говорив про них. Між ними хіба що іскри не летіли!