18.3. Продовження

Я шумно видихнула. Деміан відкинув моє волосся на ліве плече та поцілував у скроню, спустився м'якими, невагомими поцілунками до щоки... Я скоса глянула на нього, він ласкаво посміхався, а його очі світилися таким теплом і ніжністю, що моя злість схлинула як вода у пісок. Добра я людина, а він цим користується!

Перші промені Геліоса освітили горизонт та разом із ним і мій розум. Усвідомлення свого вчинку накочувало хвилями суперечливих думок та емоцій. Те, що в темряві ночі здавалося ясним і зрозумілим, при світлі дня видавалося каламутним та небезпечним.

Моє особисте щастя може обернутися горем для моїх рідних, Мірадеї, Деміана, і зрештою для мене самої...

Що, якщо мій порив усього лише дурість та легковажність?

Та що я взагалі знаю про любов і відповідальність?

Усі ці думки варилися й закипали в моїй голові як у казанку, душу затопило гнітюче занепокоєння, а солодка дрімота розчинилася в ранкових променях як пар у повітрі.

Я так нервувала, що навіть прикусила до крові щоку зсередини.

О боги, що я накоїла?!

- Бель, що сталося? Чому ти вся напружилася? - стривожено запитав граф, так само ніжно обіймаючи мене

- Я думаю про те, що буде з нами далі...

Деміан сонно посміхнувся на мої слова:

- Ти вийдеш за мене заміж і...

Я стрепенулася, обернулася в кільці його рук та обурилася:

- Вийду? А мене запитати ти не думав?

- Навіщо? - здивувався він.

- Тому що так прийнято. Прийнято питати дівчину чи готова вона стати твоєю дружиною, а не самому вирішувати й у кращому випадку доводити до її відома! - завелася я.

- Це ж просто формальність, - недбало скривився граф.

- Ні! - вигукнула я.

Вирвалася з його обіймів, обернулася і сіла навпроти, схрестивши ноги:

- Для мене не формальність! І я ж казала тобі, що не хочу заміж. Мається на увазі - взагалі не хочу!

Деміан спокійно слухав мене, а я говорила та заводилася все більше:

- Усе життя мною хтось командує і за мене вирішує, а тепер вирішуватиме чоловік! Немов я дитя мале та дурне, - я почала хаотично малювати перед його очима похмурі картини свого майбутнього, - Я не хочу ставати власністю чоловіка та сидіти за рукоділлям біля вікна під наглядом охорони. Під замком. Знаєш, це ж щастя - вибирати яким буде твоє життя. Адже навіть моя покоївка вільніша за мене! Навіть оці тролі!

Я видала цю полум'яну промову і, зітхнувши, сумно закінчила:

- Ну чим я гірша за тролів?

Деміан поблажливо подивився на мене та сумно посміхнувся:

- Бель, що коїться у твоїй голові?

Я набрала в груди повітря, спробувала зосередитися і донести найголовніше з того, що мене хвилювало:

- Розумієш, справа ж не в тому, щоб ми одружилися, а в тому, які наслідки матиме це рішення... Упевнена, ти знаєш, що Феріден знову точить зуб на Мірадею, король Бернард використав мене як розмінну монету щоб зміцнити стосунки з Еланією і заручитися вашою підтримкою у разі нападу. Тому зараз образити відмовою короля Альберта - це все одно, що плюнути йому в обличчя і тим самим зрадити свою країну...

Граф уважно слухав мене, а потім сказав:

- Бель, чи не багато ти на себе береш? Адже ти не єдиний зв'язок між нашими королівствами. Та дракони в принципі прийшли в Мірадейю з Еланії! Цих родинних зв'язків десятки. Ваша королева Маргарита доводиться Альберту рідною сестрою. Невже ти думаєш, якщо він відмовить у допомозі сестрі, то не відмовить тобі?

Я з досадою смикнула плечем:

- Не знаю... Але є й інші проблеми… Я впевнена, що король тобі цього так просто не пробачить. Я чула про його вибуховий характер, він може й стратити за таке...

- Не стратить, - безтурботно відповів Деміан, - Він де в чому від мене залежить, у найближчі роки принаймні. Та й яким би не був його характер, навіть Альберт охолоне за кілька років...

- Добре, - погодилась я, заспокоюючись, - Навіть якщо не стратить, то зашле куди-небудь у далеку провінцію щоб покарати, і ти можеш забути про свою кар'єру, яку так прагнеш побудувати. Ти ж зненавидиш мене! - гірко вигукнула я.

- Не зненавиджу, - спокійно заперечив він.

Я в розпачі заломила руки:

- Це ти зараз так кажеш! Як ти можеш бути впевненим у своїх почуттях через рік чи десять? Особливо якщо будеш прозябати в якійсь глушині?

- Не бери в голову, я все вирішу, - відмахнувся він.

- Ні, не можу, - я вся напружилась та насупила брови, - Треба знайти рішення... Я обов'язково що-небудь придумаю.

- Бель, довірся мені! - він узяв мої долоні у свої руки та стиснув їх.

- Ні! – я заперечливо замахала головою.

- Чому? – просто запитав граф.

Я намагалася знайти правильні слова, щоб йому став зрозумілий мій моральний вибір: