16.2. Продовження

Від страху в мене засмоктало під ложечкою і захотілося бігти, не озираючись, назад у ліс.

- Ми мандрівники, учора вночі потрапили в шторм біля ваших берегів, кілька наших людей змило за борт, і ми їх шукаємо. Розмовляли з Дриком із Тихолісся, він сказав, що вони у вас і ми хочемо їх забрати, - Деміан говорив спокійно, немов його зовсім не хвилювало ричання старости.

Даремно я сподівалася, що Бранч допоможе домовитися із земляками. Навпаки, він не привертаючи до себе уваги і просуваючись бочком, намагався змішатися з місцевими. Начебто він не з нами і взагалі, вперше бачить.

Тролі уважно слухали Деміана, проте не ставали прихильнішими, і виглядали так само загрозливо та недоброзичливо. Я нервово ковтнула і напружено шукала рішення як би їх задобрити.

Тим часом, за спиною Вімеля натовп знову розступився, до старости підійшла і стала поруч молода трольчиха у короткій, трохи вище колін, шкіряній спідничці. Її шкіра була ніжно-зеленого кольору, а косичка з рудого волосся грайливо спускалася з маківки на плече.

Дивлячись на довжину її спідниці, я не могла зрозуміти одного - що так шокувало тролів у несподіваному оголенні моєї ноги в тій таверні? Швидше за все, саме те, що це сталося неочікувано.

Поява жінки, хоч і трольчихи, трохи заспокоїла мене, все ж, сподіваюся, вони не такі войовничі, як чоловіки. Я доброзичливо посміхнулася їй, але вона з непроникним виглядом глянула на мене, злегка вискалилася, скрививши губи і продемонструвавши гострі ікла, та впилася очима в посла.

- З чого ти взяв, що я їх віддам? - дивлячись зверхньо на Деміана, холодно запитав Вімель, і недобро посміхнувся йому.

- Я гадаю, ми зможемо домовитися... - почав граф.

- Зате я так не гадаю! - грізно проричав староста, підвищивши голос, і скинувши руки, - Влаштували тут ураган, розбудили морських чудовиськ! Скільки хатин на узбережжі зруйновано! Досі не полагодили! Одна біда від вас! - розійшовся старий троль, зло виблискуючи очима та плюючись зеленою слиною, - І все це перед весіллям моєї улюбленої доньки! - закінчив він свою гнівну тираду, і мені здалося, що останнє розлютило його найбільше.

Після його слів напруга в повітрі згустилася ще щільніше.

- Ця прекрасна дівчина - ваша донька? - ввічливо запитала я.

Трольчиха здивовано глянула на мене і кілька разів спантеличено моргнула. Схоже, їй не часто доводиться чути компліменти...

Вімель подивився на мене як на дрібну комашку, але дещо знизив свій бойовий запал і чинно кивнув.

Ідея прийшла миттєво, і я, як завжди не думаючи, одразу ж почала втілювати її в життя:

- Ми прийшли не з порожніми руками, а з весільними дарами... - проспівала я, - І приготували подарунок для нареченої, гідний принцеси!

Спритно розстебнувши застібку на шиї, я зняла з себе дорогоцінне кольє, подарунок принца Леонарда і на урочисто протягнутих руках подала його трольчисі. І старалася не дивитися в бік Деміана. Страшно уявити якою буде його реакція, коли я так просто віддаю королівський подарунок вартістю в невеликий замок.

- Берегла як зіницю ока, щоб жоден розбійник не зазіхнув! - продовжила наспівувати я, щоб дочка Вімеля ненароком не образилася, що їй дарують ношену прикрасу.

- Ельфійські сльози... - приголомшено видихнула трольчиха, витріщивши очі та роззявивши рот від подиву.

Я спантеличено подивилася на неї, оскільки не очікувала, що тролі взагалі знають про існування цих коштовностей. Але потім помітила, як камені світяться зсередини у вечірніх сутінках, як виблискують грані, це світіння не можна ні з чим сплутати.

- Так, це ельфійські сльози, унікальне кольє, зроблене руками найталановитіших ельфійських майстрів. Такого немає більше ніде! - розпиналася я, віддаючи задарма найдорожче каміння у світі й розхвалюючи його, немов торговець на ринку намисто із мушель.

Очі трольчихи загорілися від моїх слів яскравіше за ці самі ельфійські сльози. Вона обернулася до Вімеля і, схопивши його за руки, примхливим та тремтячим голосом протягнула:

- Ну, тату... Я хочу бути як принцеса!

Очманілий від такого повороту, староста мовчав, чухаючи потилицю. І його донька захникала. Обличчя троля пом'якшилося.

- Гаразд, гаразд! Тільки не реви! - примирливо сказав він дівчині, але та вже увійшла в роль і ще раз схлипнула наостанок, - Не реви, я сказав! - суворо прикрикнув староста на доньку.

Дівчата, такі дівчата... І не важливо, що трольчиха.

Та, заспокоївшись, широким жестом витерла мокрий ніс рукою. Батько ж обернувся до нас:

- Ну, раз такі справи... Добре, віддамо їх вам.

На обличчі його доньки повільно розтягнулася вдоволена посмішка.

Я приклала долоні до грудей і схилила голову, висловлюючи вдячність, але Вімель суворо додав:

- Але завтра! Ввечері весілля, всі наклюкаються, нікому за вами стежити... Всяке може буде, раптом знову якихось чудовиськ розбудите... А сьогодні ви - наші гості, ідіть до мене в хатину, чаю вип'ємо і все перетремо.