14.2. Продовження

Спочатку ця дика природа, що буяла яскравими фарбами, травами та квітами, здавалася мені прекрасною, але незабаром я оцінила і її небезпеки. Задивившись на барвистих папуг, що сиділи поряд на гілці, я не помітила підступний корінь, що зміївся землею, спіткнулася об нього і зачепилася спідницею за поламану гілку, через що тканина з дзвінким тріском розірвалася по шву до коліна. Не встигла я засмутитися від цієї неприємності, як наступила на зрадницький мох, який несподівано прогнувся під моєю ногою, туфелька загрузла в болоті з характерним чвакаючим звуком, і наповнилася брудною водою. Потім до всього цього додалися настирливі комарі, які хотіли поживитися свіжою кров'ю за наш рахунок, і від яких я скоро втомилася відбиватися.

Крім того, тут було спекотно й задушливо, тканина сукні стала вогкою та неприємно липла до шкіри. Спідниця намокла по подолу, і з кожним кроком шльопала по ногах, на які швидко пристали грудочки бруду. І все що я могла - намагатися не звертати увагу на сверблячий дискомфорт та зціпивши зуби йти далі.

То тут, то там лунали крики мавп та птахів, шурхіт листя, тріск гілок під ногами.

Трава з гострими краями порізала дрібними порізами мені ноги, через що вони пекли, поки не сильно, але дуже неприємно. Ми втомилися, але зупинитися на привал у таких умовах було неможливо. Через кілька годин я вирішила, що, якщо ми незабаром не вийдемо на більш відкрите місце - я обернуся драконицею та злечу. І начхати що там буде далі.

Але невдовзі джунглі несподівано розступилися, і ми вийшли на майданчик зі стародавніми руїнами. Земля навколо була всіяна великими білими каменями та колонами. Частина масивної древньої стіни і чотири щербатих рельєфні колони ще продовжували гордо стояти, чинячи опір силам вітру, сонця та дощу. Та більшість колон лежали на землі, немов їх розбив якийсь велетень своїм здоровезним молотом.

Схоже це були руїни славного храму, прямокутного, просторого та величного. Колись тут вирувало життя. А зараз він увесь поріс мохом, травою, чагарником і навіть деревами, які по краях пробралися на каміння своїм корінням і щільно його обплели. Ліс повільно але впевнено наступав і поглинав стародавнє святилище.

На радощах ми втомлено посміхнулися одне одному, озирнулися, знайшли плоске каміння та сіли на нього.

Я полегшено витягнула ноги. Виглядали вони сумно: червоні вузькі смуги на шкірі з крапельками крові, що виступили місцями, а зверху прилипли грудочки бруду. Вологий рваний поділ, пошарпані мокрі туфлі...

І почула здивований голос Деміана:

- Бель, що з твоїми ногами? Чому ти не сказала?

Я глянула на нього. В очах графа плескалася тривога і він навіть не помітив, як перейшов на "ти". Деміан присів навпочіпки біля моїх ніг та насупився, оглядаючи їх.

Ммм... Чоловік біля моїх ніг... У цьому, безумовно, щось є...

- І що б ти зробив? Зняв штани і віддав мені? - зі смішком запитала я, намагаючись за іронією приховати, як тішусь його турботі.

Граф із мовчазним докором глянув на мене.

Я теж звернулася до нього на "ти" і мені надзвичайно сподобалося так його називати. І всупереч жалючим та сверблячим відчуттям від порізів на ногах, я радісно посміхалася.

Але Деміан цього не помітив бо зняв з мене туфлі, схопив свою сумку і потягнув на себе. Витягнув звідти пляшку з водою, відкрив її та відкинув поділ сукні мені на коліна. Я настільки сторопіла від такого нахабства, що навіть не обурилася.

А він тим часом почав промивати порізи на моїх ногах, ніжно проводячи по них теплими пальцями та долонями. Набагато повільніше і ніжніше, ніж варто було, від чого мене окотила хвиля жару. Та що там! Я й дихала через раз, мені навіть здавалося, що я забула, як це робиться, тільки час від часу судомно вдихала повітря, коли голова починала паморочитися, а легені вимагали кисню.

Це, безумовно, переходило всі пристойності, але я мовчала, насолоджуючись відчуттями і передчуваючи більше.

Потім він поклав руки на мої щиколотки, і від відчуття теплих долонь на пораненій шкірі, я завмерла. Слідом за його руками, по моїх ногах пройшлася хвиля млості. Приголомшливо... Ця кількагодинна виснажлива прогулянка джунглями була того варта...

Порізи затягувалися на очах, а моє дихання вирівнювалося.

- Ти володієш цілительською магією? - здивувалися я.

- Архімаг я чи хто? - зметнувши погляд від моїх ніг, запитав Деміан, - Невеликі рани цілком можу заживити.

І як же його різкий тон дисонував із ніжними руками! Яке чудове поєднання... Мене аж мурашками пройняло від цього пронизливого погляду та відчуття тепла на моїй шкірі.

- Спасибі, - прошепотіла я, милуючись, з якою турботою та увагою він робить свою справу.

До чого ж приємно...

- Деміане, а скільки тобі років? - мій голос мимоволі набув муркотливих ноток, відобразивши внутрішній стан.

Усе-таки в нього напрочуд котяче ім'я, немов створене, щоб вимовляти його з придихом, муркотіти, а не кликати...

- Двадцять сім, - сухо відповів граф, знову уважно спостерігаючи за процесом мого зцілення.

- Ніколи не чула, щоб хтось був архімагом у двадцять сім... - зауважила я.