Глава 10.1. Екватор

Я прощалася з Мірадеєю. Милувалася мальовничими берегами, бірюзовими лагунами та піщаними косами, зеленими лісами і смарагдовими луками. Ми пропливали селища з будиночками з білого каменю або рожевого піщаника та червоними черепичними дахами, з блискучими на сонці куполами храмів. Повз крихітні монастирі з товстими масивними стінами і гострими шпилями, що примостилися на таких самих маленьких острівцях, та потопали у соковитій зелені.

Блакитне море ніжило білосніжною піною лісисті схили пагорбів і золотисті пляжі, ніби пальцями проникало у скелі. А в самих скелях зяяли темні загадкові гроти немов відкриті пащі морських чудовиськ.

Вода тішила око всіма відтінками синього: від прозорого небесно-блакитного біля берегів до ультрамаринового на горизонті.

Іноді до нас долітали крикливі чайки й альбатроси, ловлячи рибу прямо у воді, та примощувались на мачти, з цікавістю дивлячись на нас зверху вниз.

Усі ці дні небо було світлим, ясним, з розмазаними по ньому легкими білосніжними хмаринками, немов намальованими акварельними фарбами.

Через два дні після Дорміса ми пропливали Ріон, останнє портове місто Мірадейї, а за ним уже виднілися Самоцвітні гори. Вони поступово підвищувалися і скелями врізалися в море, створюючи природний кордон між двома королівствами - Еланією та Мірадеєю. Високі й неприступні, гори немов шипами впивалися в небо на півдні. Жили там тільки гноми, людей ці дикі місця зовсім не приваблювали. Також там знаходили притулок втікачі-злочинці та вбивці. Так казали у народі.

Ближче до Ріону погода змінилася - повітря стало вологим та важким, почалися дощі, точніше навіть зливи. Вони приходили щодня як по годиннику - увечері, перед заходом сонця, і ми поспішали пересидіти цей час у каютах. Зате після дощу Геліос сідав в море і небо заливалося райдужними барвами, немов художник брав палітру та змішував їх із приголомшливою майстерністю, розфарбовуючи небосхил на заході і розливаючи рожеве золото сонячних променів у морських хвилях.

Скоро ми наблизилися до екватора. У дитинстві я думала, що він має точно такий вигляд, як на моєму глобусі, - як яскраво-червоний, товстий і пружно натягнутий канат, що оперізує море та гори. І навіть зараз, після зливи, обережно ступаючи мокрою палубою, щоб не повсковзнутися, та милуючись прекрасним заходом сонця, я з цікавістю дивилася на море. Заглянувши на капітанський місток, я почала допитуватися Марко:

- Ми вже перетнули екватор чи ще ні? Ні? А ви мені скажете, коли ми до нього наблизимося?

- Звісно скажу, - добродушно пообіцяв він.

- Не забудете? Я буду тут, на палубі.

Захопившись розмовою з капітаном, я не помітила, як до нас підійшов Деміан, і, обернувшись, ледь не наштовхнулась на нього.

Він весело посміхнувся, почувши нашу розмову з Марко:

- Ви теж думаєте, що екватор розсікає море подібно до ножа, малюючи червону лінію?

Я зніяковіла, але виду не подала:

- А хто ще так вважає?

- Я, в ранньому дитинстві.

Я почервоніла. Щось я останнім часом занадто часто червонію в присутності графа!

- А як же виглядає екватор? - все ж таки поцікавилася я.

- Ніяк. Це умовна лінія.

Я розчаровано зітхнула:

- І як у такому разі зрозуміти, що ми уже перетнули його та перебуваємо у південній півкулі?

- За зірками. Вони у нас зовсім інші.

Базікаючи так, ми підійшли до борту і граф ла Амбросіо почав розповідати про зірки південної півкулі та легенди про них, а потім і про шанованих богів та богинь Еланії. Багато з них були новими для мене й невідомими, адже в кожного небожителя є своє втілення на небосхилі - у вигляді планети, сузір'я чи зірки, а оскільки зірки в північній і південній півкулі різні, в Мірадейї та Еланії молилися різним богам.

Несподівано, зовсім поруч із кораблем із води вистрибнув гладенький, сірий та блискучий дельфін, а за ним другий, третій, четвертий.

- Дельфіни! - захоплено вигукнула я.

У мене перехопило подих, я зачаровано дивилася на них, вчепившись пальцями в борт. Я ніколи не бачила цих чудових створінь так близько, вони оточили корабель, стрибаючи по хвилях, ніби дівчатка через скакалки, і я навіть перехилилася через борт, щоб краще їх роздивитися. 

- Не варто так робити, ще перекинетеся у воду, - стривожено зауважив Деміан, і потягнув мене за лікоть назад, не поспішаючи, втім, забирати свою руку.

- Гаразд, гаразд, - квапливо погодилася я, випросталася, та, глянувши на графа, побачила, як сонце, що сідало, позолотило його шоколадні очі, і вони набули теплого медового відтінку. 

Якісь миті я зачаровано дивилась в них, але все ж, зробивши над собою зусилля, відвела погляд від Деміана, і він відпустив мою руку. А я знову замилувалася дельфінами бо вони пустували наче малі діти, дзвінко курликаючи й тікаючи хвилями наввипередки до рожево-золотистого Геліоса на обрії, поки не зникли з поля зору.

Малиновий захід сонця перейшов у ніч, останній промінчик зник на заході, на небосхил зійшла Селена і засяяли перші зірки. Ми милувалися цією красою, але невдовзі мою увагу привернула незвична зоря, зліва від Селени - вона блимала наче маяк. Я навіть кілька разів заплющила й розплющила очі, щоб переконатися, що мені не привиділося, але ні - вона справді немов підморгувала мені.