6.2. Продовження

- Гарний? - спантеличено перепитав брат, - Не знаю, я в цьому не розбираюся. Але думаю, швидше так, ніж ні. Він молодий, йому має бути десь двадцять сім. І до речі, теж любить мистецтво, як і ти, та покровительствує художникам, скульпторам, поетам. Загалом, усім цим творчим неробам...

Це мало б мене порадувати, але залишило байдужою. Здавалося, я тільки вчора гралася ляльками, а сьогодні мене уже видають заміж і це відбувається насправді. Те, що нареченого я ще не бачила, додавало відчуття нереальності тому, що відбувалося. Ця новина відмовлялася вкладатися у моїй голові, я не могла уявити себе заміжньою матроною і тим паче на троні Еланії!

Ми ще трохи погуляли і я, втомившись від новин та подій цього вечора, запропонувала:

- Райане, може поїдемо додому? Наше перебування на балу втратило будь-який сенс.

- А як же твої кавалери? - усміхнувся брат.

- Я втрачена для них на віки вічні, - сумно пожартувала я, - І моя бальна книжка ще навіть не встигла заповнитися, так що ніхто не образиться.

- Гаразд, поїхали, я теж добряче втомився від цього балагану, - зізнався Райан і ми попрямували до нашої карети.

Те саме небо й ті самі зірки сяяли над моєю головою, але світ безповоротно змінився, і, здавалося, втратив усю свою принаду та красу.

Вдома я випила знеболювальну настоянку, щоб вгамувати ниючий біль у руці, а потім піднялася у майстерню. Запалила свічки та стала напроти портрету Деміана. Хотіла порвати його на шматки, але не змогла. За розгляданням картини мене й застала Анет. Навіть не глянувши на неї, я швидко вимовила:

- Іди спати. Я сама роздягнуся.

Покоївка давно мене знала, а коли я в майстерні і в такому настрої - зі мною краще не сперечатися. Вона безшумно вийшла з кімнати.

А я згадала про блиск очей Деміана, якого так не вистачало портрету, і напругу у куточках губ, та взялася за пензлик і фарби й не заспокоїлася, поки не довела картину до досконалості.

Коли закінчила, небо на сході посвітлішало, обрій став блідо-рожевим, а моя нова бальна сукня виявилася заляпаною фарбою, адже я так і не спромоглася переодягнутися. Зате з портрета на мене дивився Деміан, це були його очі та його посмішка. Моя найкраща робота. Я акуратно склала пензлі й палітру, та сіла на широке підвіконня, обнявши коліна руками. Наш будинок мірно дихав уві сні. Не спали тільки я і ранкове сонце.

Час перед світанком - час самотніх сердець, ніколи власна самотність не відчувається так гостро як зараз. Я скоро покину цей дім назавжди... Смуток затопив моє серце, як пінистий прибій затоплює пустельний берег.

За вікном піднімався ніжний рожевий світанок. Я потягнулася за томиком ельфійських віршів, що лежав поруч зі мною на підвіконні, але одразу ж відсмикнула руку бо схід сонця прекрасніший за найчарівнішу поезію.

Анет невпевнено торкнулася мого плеча і обережно, але наполегливо будила мене:

- Бель, Бель! Прокидайтеся!

Ні... Я не можу… Я ж тільки лягла...

- Його світлость просили передати, що ви сьогодні чекаєте на гостя. Він приїде за годину! А вам ще зібратися потрібно!

Я із зусиллям розплющила очі й промичала:

- Що за гість?

- Якщо я правильно запам'ятала - граф ла Амбросіо!

Сон злетів з мене разом із ковдрою.

- Що він у нас забув? - я ривком сіла на ліжку так, що в мене навіть голова запаморочилась.

Анет очманіло дивилася на мене, кліпаючи очима. Справді, звідки їй знати? Схоже, я ще не повністю прокинулася.

Наступна година минула у зборах та одяганні, я ледь встигла випити чашку чаю, коли почула стукіт дверного молоточка. Я підхопилася та побігла, і зупинилася тільки на верхній сходинці, де напустила на себе спокійний та гордий вигляд.

Я спустилася раніше за Райана. У вітальні біля крісла стояв Деміан разом із нашим дворецьким, Полем, і недбало тримав у руках шоколадного кольору вузьку квадратну коробку, перетягнуту такою ж, але темнішою, блискучою атласною стрічкою. Не маю сумніву - в ній знаходиться причина його візиту. Ми з послом обмінялися привітаннями, я запросила його присісти і попросила Поля подати чай з тістечками. Дворецький тут же пішов.

Але граф не поспішав сідати.

- Бель, я хочу вибачитися за свою вчорашню поведінку... - сухо почав він, і з його вигляду та тону я зрозуміла, що ці слова далися Деміану важко. Схоже, він не звик просити вибачення.

- Тільки за вчорашню? - іронічно запитала я.

Він весело та без тіні збентеження розсміявся:

- Гаразд, я уточню: я не повинен був так розмовляти з вами, це було грубо і неприйнятно.

Деміан замовк і подивився на мене довгим прямим поглядом.

- А що цілували мене, не каєтеся? - зірвалося з мого гострого язика.

Він усміхнувся і подивився на мої губи наче торкаючись їх. Від цього погляду мені стало жарко. Це виразне мовчання й було його відовіддю - ні про що він не шкодує. Я мимоволі затримала подих та немов занурилася в той вечір і в ті запаморочливі відчуття... І відвела погляд, проганяючи ману.