Глава 5.1. Чудовий весняний вечір

Робота над портретом графа ла Амбросіо захопила мене. Декілька днів з раннього ранку і до пізнього вечора я провела у своїй майстерні на третьому, самому тихому поверсі. Високі арочні вікна давали розсіяний потік сонячного світла, даруючи найкраще освітлення. Я наказала зняти важкі гардини та тюль, і кімната наповнилася повітрям та стала ще просторішою.

Портрет звичайно ж не був точним, адже Деміан не позував тут у живу, але, гадаю, мені вдалося передати його характерні риси та вираз очей.

Я дивились на картину і мене переповнювало невдоволення, бо все ж я щось упустила, щось важливе, через що портрет залишався незакінченим, не цілісним. Потрібно під час наступної зустрічі розглянути посла уважніше…

І така можливість незабаром з’явилася – король дав бал на честь еланської делегації. Ретельно оглянувши свій гардероб, я зупинила вибір на новій сукні світло персикового кольору. У ній я точно буду схожа на фею, а не на руду відьму!

В день балу, поки покоївка уміло заплітала моє волосся, вплітаючи в нього ніжні запашні квіти жасмину, та вправно закріплювала їх шпильками, я помітила, як дівчина принишкла, а її обличя стало украй замисленим та дещо спантеличеним.

- Анет, знову щось сталося? - не стала я ходити навкруги.

Вона здивовано подивилася на моє відображення у дзеркалі.

- У тебе все на обличчі написано, - пояснила я. - Давай, розповідай.

Анет зітхнула і зізналася:

- Клод зробив мені пропозицію...

- Клод? - я не повірила своїм вухам і втупилась у її відображення.

Наш конюх Клод був другом дитинства Анет. Я давно помітила, з якою ніжністю він дивиться на неї, і не раз говорила дівчині про це, але вона тільки відмахувалася.

- Так. Бачив, яка я ходжу, а він дуже уважний цей Клод, і прив'язався: що трапилося, та що трапилося. Довелося розповісти йому. А він каже, що завжди знав, що Юбер той ще пройдисвіт. Але заднім розумом усі такі розумні... Якби мені раніше хто сказав. Але, не про це зараз, - осмикнула вона себе. - Він вислухав мене й каже: "Виходь за мене заміж!". Я подумала, що мені почулось. А він зізнався: люблю тебе скільки себе пам'ятаю. Я питаю: "Що ж ти мовчав?", а Клод відповідає: ніяк не міг наважитися, боявся раптом відмовиш, а тут ще й Юбер почав тинятися довкола і у вас закрутилося.

- Так... - протягнула я, - Несподівано. То ти погодилася?

- Ні, - твердо відповіла дівчина.

- Ні? - я обернулася і здивовано подивилася на неї, - Але чому? Він тобі не подобається? 

- Подобається, я й чекала від нього першого кроку раніше, довго чекала, а він усе тягнув. Він такий нерішучий! - в серцях вигукнула Анет, - Але зараз, коли в мене буде дитина від іншого... Раптом потім дорікати буде?

Я зітхнула.

- А Клод що на це каже?

- Каже, що не буде. Що якби Юбер так підло не вчинив, він би втратив мене назавжди, і це лякає його набагато більше. А дітей він любить, ось племінників своїх, та сусідську малечу...

- Оце так кохання! – захоплено вигукнула я і схопила Анет за руки, - І ти ще від такого жениха відмовляєшся? 

- Та якось не по-людськи це, - на очах дівчини виступили сльози, і вона прошепотіла здавленим голосом, - виглядатиме так, ніби я його використовую бо виходу не маю.

Я ахнула.

- Ох, Анет, ти шляхетніша за багатьох аристократів будеш! У нас такі історії всіма силами зам'яти намагаються, женихів підкуповують, навіть погрожують, а ти хорошого хлопця гониш. Не розумієш свого щастя. От якби мене хтось так любив! Ато не зрозумієш, чи я людині подобаюся, чи моє придане...

- Та як же вас не любити, Бель! Ви така мила, добра, - промовила дівчина, щиро дивуючись, що у мене теж можуть бути турботи з женихами.

Але я не хотіла обговорювати свої тривоги:

- Що ми все про мене! Ось у тебе дилема так дилема. Послухай моєї поради - якщо хлопець подобається - йди за нього заміж. Ти йому правду сказала, він кохає тебе, скільки я його пам'ятаю - дивиться відданими очима і зітхає. Але вирішувати, звісно, тобі.

І чому зі сторони все здається таким простим та очевидним?

Анет не відповіла, тільки тяжко зітхнула, та продовжила корпіти над моєю зачіскою.

Райан приїхав зі служби, швидко переодягнувся, і ми сіли в карету.

- А де тітка Фелісія? - розсіяно запитав він, явно розмірковуючи про щось своє.

- Прислала записку, що в неї розболілася голова і вона не може сьогодні мене супроводжувати, - відповіла я.

Брат насупився:

- Останнім часом вона геть погано виконує обов'язки твоєї компаньйонки.

- Зате ти завжди поруч, - зауважила я, і додала, - І я вже доросла та відповідальна людина!

Райан скептично подивився на мене але промовчав. Якийсь час ми їхали мовчки.

- Дядько серйозно взявся за пошук нареченого для тебе, - несподівано заявив він.