4.2. Продовження

Марі тим часом продовжувала ділитися своїм багатим життєвим досвідом:

- Ви, юні дівчата, летите на цих звабників як метелики-одноденки на згубний вогонь, не думаючи навіщо і для чого. Згораєте навіть не зрозумівши, що таке любов і турбота. Ні радості, ні спокою від того вогню, один біль та розчарування. А куди поспішати? Куди летіти? І забуваєте, що молодість ваша так само коротка, як у тієї одноденки, не встигнеш озирнутися - і нема її, злетіла... То здається, що чоловіків багато, а кохання воно добре, якщо на все життя хоча б одне, але справжнє. А витрачати час на вогники - тільки обпалити собі крила і благо, якщо сама не згориш...

Потім чіпко подивилася на мене:

- Думаєте, у вас, аристократів, не як у простих людей? Ох, багато ми слуги про вас знаємо...

Я з інтересом піддалася вперед, очікуючи цікавих подробиць і навіть стілець присунула ближче.

- Але я нічого не розповім! Рано вам ще. Та й нічого мені язиком молоти! - суворо осмикнула вона себе.

Я розчаровано зітхнула та відкинулась на спинку стільця.

Але права, Марі, як завжди права. І думати про нього не варто.

А портрет я все ж намалюю.

Тільки з любові до мистецтва!

І зіскочивши зі стільця, я швидким кроком попрямувала до дверей, та по дорозі економка гукнула мене:

- А пиріг? Ви вже й про пиріг забули? Сядьте, поїжте. Хіба можна дівчині бути такою худорлявою? Кістки, он, стирчать...

Вдруге за ці два дні мені нагадують про худорлявість. Я обернулась та розійшлася пристрасною промовою:

- Та нормальна я! Витончена як німфа! Ти хоч раз бачила статую товстої німфи? Або такої, щоб прямо кров із молоком? Ні? От і я не бачила!

Марі невдоволено пробурмотіла:

- Не знаю що не так із вашими статуями, але жінка має бути здоровою! Вам ще дітей народжувати!

Я повернулась до столу і замилувалася рум'яним паруючим пирогом, що уже був посипаний корицею.

- Поклади на тарілку два шматочки, я із собою заберу. Малювати хочу, чекати не можу!

- Гаразд, покладу. Ви б краще спокійно поїли, з чайком... І не малюйте невтомно, а то знову до ночі як сядете, тому й апетиту нема, ще й синці під очима заробите. Краще б погуляли, - продовжувала бурчати Марі.

Але я її не слухала, підхопила тарілку з пирогом і поринула творити прекрасне.

Та далеко відлетіти не вдалося. Проходячи коридором у напрямку сходів, біля кімнат слуг я почула здавлені ридання. Зупинилась та прислухалася біля дверей до кімнати Анет. Чи не вона так гірко плаче?

Точно вона, ще й носом шмигає.

Не можу ж я пройти повз!

Я тихо постукала, але мені не відповіли, тож обережно відчинила двері й зазирнула в кімнату покоївки. Вона сиділа на своєму вузькому ліжку, застеленому строкатою ковдрою, і різко відвернулась до вікна. Я встигла розгледіти її зареване обличчя, тож увійшла всередину та прикрила двері.

- Анет, що сталося? - стурбовано запитала я, зупинившись на вході.

Дівчина різко набрала повітря в легені й підняла очі до стелі, намагаючись зупинити сльози, але стало тільки гірше.

- Та що вже! - вигукнула вона і знову розридалася, опустивши голову та плечі, - Однаково скоро всі дізнаються!

Я нічого не зрозуміла, тому підійшла ближче, присіла на край ліжка та спокійно запитала:

- Хто і що має дізнатися?

Покоївка підняла на мене почервонілі й опухлі від сліз очі та прошепотіла як на духу:

- Бель, я вагітна...

Ох…

- Від Юбера? – обережно уточнила я.

У них був роман, але це не пояснювало, чому Анет плаче. Бо подія, звісно, не очікувана, але й не привід так убиватися.

Дівчина кивнула. Я посміхнулася, підбадьорюючи її:

- Так, а плачеш чому? Зараз швидко весілля зіграємо, ніхто нічого не дізнається!

Мені навіть від душі відлягло. Але Анет і не думала заспокоюватися, а ще більше розридалася:

- Не буде ніякого весілля! Він утік! - її обличчя спотворилося від болю, а брови страдницьки зійшлися на переніссі. Вона прикрила обличчя долонями, а потім безсило опустила їх на коліна.

Я сторопіла:

- Як утік? Та куди йому бігти? У нього ж у селі вся сім'я!

- Не знаю куди... Сказав, що ще занадто молодий. Він же на рік мене молодший! І що не готовий до шлюбу. І що дітей не любить. І що може дитина не його. І втік. Батьки кажуть, що дня два його не бачили. Навіть записки не залишив... - розповіла Анет, витираючи сльози рукавом.

Я осудливо похитала головою.

- Нічого, нічого! - я присунулася до неї ближче, намагаючись підтримати, - Я зараз Райану розповім, він його швидко знайде і одружитися змусить!

Але дівчина, почувши це, злякано схопила мене за руки:

- Ні, ні, Бель! Що ви! Це ж такий сором! Що Його світлість про мене подумає? Розсердиться ще... Не можна його втягувати! І як мені жити все життя з людиною, яку палицями на мені одружитися змусили?