Глава 3.1. Посол

Я повернулася в зал під час довгої серединної паузи між танцями, підійшла до столика з прохолодними напоями і налила собі лимонад в надії залишитись хоч трохи на одинці з собою та заспокоїтись. 

А губи все ще палали від пристрасних поцілунків та навіть трохи припухли. 

Скільки ж ми цілувались?

Вуста відповіли мені, що довго, дуже довго, занадто довго, щоб так просто взяти і все це забути.

Цей нахабний бабій дійсно знає, що робити з дівчатами щоб ті втрачали голови разом із сором’язливістю.

Від цих невеселих думок мене відволік маркіз Роланд де Солен, що саме неквапом підійшов до мене та завів розмову про погоду. У руці він тримав келих із насичено-гранатовим вином, південним, моїм улюбленим. На його кришталевих гранях заворожуюче грав бурштиновий блиск від сяйва магічних світильників.

Цікаво, якщо випити вино, це заглушить смак хмільних поцілунків?

А спогади?

Та юним дівчатам небажано пити вино на балах, і, хоча я люблю порушувати правила, але сьогодні з цим явний перебір... Скільки їх уже порушила? Зітхнувши, вирішила, що час зупинитися. А шкода. Це допомогло б розслабитися.

Я неуважно слухала Роланда та пропустила повз вуха його останні слова, але він вичікувано посміхнувся і, схоже, щойно пожартував. Я усміхнулась у відповідь, зробивши вигляд, що оцінила жарт. А, почувши чиїсь швидкі кроки, різко обернулася, одразу забувши і про мого співрозмовника і власне про предмет бесіди. Моя склянка з лимонадом небезпечно нахилилася та ледь не виплеснулася на брата.

- Ось ти де! Дивно, що за весь вечір ми з тобою не перетнулися, - зауважив Райан. - Хочу познайомити тебе з однією людиною... - він бігло оглянув очима зал, - але постійно випускаю його з поля зору...

І, хмикнувши, додав:

- Ви випадково не разом ховалися?

Я ледь не поперхнулася лимонадом, який саме пригубила.

Ні, не може бути...

Мої сумбурні думки були перервані словами Райана:

- А ось і він! - брат привітно посміхнувся комусь за моєю спиною і вказав йому очима на місце біля нас, тим самим пропонуючи підійти.

Підозрюючи найгірше, але сподіваючись, що інтуїція мене підвела, я повільно та приречено обернулася. Легкою ходою до нас прямував мій особистий кошмар. Я, схоже, марю...

Він підійшов, демонструючи широку білозубу посмішку, таку сліпучу на тлі його смаглявої шкіри.

Райан доброзичливо дивився на чоловіка, тож моє багате на живі й мінливі емоції обличчя не бачив.

- Деміане, дозвольте представити вам мою сестру Ізабель.

- Радий знайомству, - чемно відповів чоловік, - Мадемуазель де ла Манш ще прекрасніша, ніж мені розповідали, - і подивився на мене.

Я скептично скинула брову та криво усміхнулася, показуючи, що думаю про ці лестощі, Деміан же весело усміхнувся мені у відповідь. Його, схоже, не бентежило, що зовсім недавно він говорив прямо протилежне. Але сипати компліментами аристократів вчать з колиски, навіть таких твердолобих нахаб як цей.

- Бель, - брат кивнув на нашого співрозмовника, - Деміан, граф ла Амбросіо, - глава посольської місії з Еланії. Вони тільки вчора прибули в Амідею.

То він іноземець! Це пояснює чому я не бачила його раніше, а також злегка екзотичну зовнішність посла.

- Я також рада знайомству, - сухо відповіла я та ввічливо поцікавилась, - Які ваші враження від Мірадейї? Ви тут уперше?

- Мені дуже подобається ваше королівство. Прекрасна країна, незрівнянне вино та вродливі жінки, - світськи, з солодкою посмішкою, відповів Деміан.

Ця репліка була для мене. От не маю жодного сумніву!

І я раптом зрозуміла – він навмисно мене зачіпає та доводить до білого каління. Послу просто подобається коли я емоціоную. Грається як кіт мишкою. Не буду більше доставляти йому такого задоволення!

Тому просто виразно закотила очі, поки брат не бачив, а посол усміхнувся ще променистіше, розповідаючи далі:

- Я мав задоволення навчатися в Королівській магічній академії Мірадейї сім років тому. Сподіваюся, моя мірадейська так само гарна, як була тоді?

- Так, вона бездоганна, - нехотя погодилася я.

Це правда, у еланців, навіть тих, хто відмінно володіє мірадейською, завжди чути характерний співучий еланський акцент, але у Деміана його не було.

Райан, тим часом, відволікся від бесіди і переглянувся з кимось, після чого перервав наш обмін люб'язностями:

- Деміане, дуже хочу дізнатися докладніше про ваші враження від Мірадейї, але змушений вас покинути, сподіваюся, зовсім ненадовго. Ви мене вибачите?

Посол запевнив, що все гаразд, і брат залишив нас із чоловіком наодинці.

Виникла незручна пауза, та щоб її згладити, я продовжила нашу милу бесіду з тією самою люб'язною посмішкою:

- Ви тільки вчора прибули, але дивлюся, час даремно не гаєте. І як встигаєте поєднувати дипломатичні обов'язки з бурхливим особистим життям?