2.2. Продовження

Мій новий кавалер ніяк не відреагував на ці слова, тільки обернувся і, роздратовано виблискуючи злими очима, процідив:

- Та перестаньте вириватись! Я й без того ледь стримуюся, щоб не стерти вас у порошок.

Пальці чоловіка ще болючіше стиснули мій лікоть і я відчула величезну силу в його руках.

Не знаю чому, але в небезпечних ситуаціях на мене часто находить авантюрна, бездумна сміливість, і я з викликом промовила:

- Як чоловікові вам слід було б стримувати свої неблагородні пориви!

Він знову на ходу обернувся і подивився мені в очі:

- Після того, як ви вибили двері й залишили мене розгрібати наслідки?

- Ох... Ви про це? - пролепетала я, розгубивши свій войовничий запал.

З такої точки зору це й справді виглядало якось не дуже...

- Але знаєте, ви самі винні! - знову пішла я в наступ. - Навіщо мене налякали? Я не розрахувала сили і пустила одразу вогняну та повітряну магію, а самі знаєте, що буває, якщо їх об'єднати...

- О, чудовий вибух! Мав величезне задоволення його спостерігати! – саркастично вигукнув він.

- Рада, що вам сподобалося, - єхидно пробурмотіла я.

Це було нерозумно, але замість того щоб намагатися заспокоїти цього знахабнілого ненормального, я продовжувала його драконити.

Але сама ситуація та його поведінка і мене дратували до крайності:

- Зараз на нас почнуть витріщатися!

- Не почнуть. Я накинув закляття відводу очей.

- Як завбачливо!

- Усе заради вашої кришталево-чистої репутації, - їдко зауважив він, відчиняючи двері на балкон і затягуючи мене туди силою, хоч я і впиралася ногами.

Зрештою я таки увійшла, зі злістю висмикнула лікоть з його цупких пазурів, напустила на себе гордий неприступний вигляд і з викликом запитала:

- Кажіть, що вам треба?

Погляд молодого чоловіка обдав холодом:

- Як я вже казав, хочу поспілкуватися з вами у більш інтимній обстановці.

Він знову сцапав мою долоню, відкрив чорне провалля порталу та миттю затягнув мене туди. Одразу навалилися відчуття величезного тиску і нас закрутило у воронці. Я почула свист вітру у вухах та поринула у темноту.

Ми опинилися в незнайомій просторій вітальні в коричнево-бордових тонах, що одразу почали давити мені на нерви. Я в пастці.

Я відсахнулася від чоловіка і відступила на кілька кроків.

Те, що сталося, так вразило мене, що навіть злість розвіялася. Я розгублено оглядалася навколо, мій погляд метався у пошуку виходу, і я зовсім не розуміла, де перебуваю. Я підняла очі на викрадача та, напустивши на себе спокійний вигляд, що далося мені важко, зрадницьки сілим голосом запитала:

- Ви що собі дозволяєте? Ви хоч знаєте, хто я?

Слова мої могли б звучати грізно, якби я не відчувала себе пташеням перед удавом. Нова обстановка, невідомий чоловік і несподіване переміщення позбавили мене звичної опори, але я намагалася хоробритися.

- Не знаю і знати не хочу, - різко відповів цей нахаба.

- Сподіваюся, ви розумієте, що викрадення не зійде вам із рук?

- Викрадення? - зі сміхом запитав він, і навіть його похмуре обличчя розгладилося. - Я ж сказав - мені потрібно поговорити з вами без свідків. А ви про що розмріялися? 

- Я мрію тільки про те, щоб вибратися звідси! - закричала я.

- Тоді, може, приступимо до справи, а не будемо витрачати час на цю театральщину?

Що? Театральщину? О, я вже готова його вбити! Що тут зійде за холодну зброю? Ось ця витончена порцелянова статуетка танцюючої ельфійки, що прикрашає каміну полицю, гадаю, цілком...

Але поки зачекаємо.

- Говоріть! - наказала я, зчепивши долоні перед собою в замок так, що навіть пальці побіліли від напруги.

- Ви й наказувати вмієте? - усміхнувся викрадач. - Я-то думав ви дурненька безсловесна мишка, а ось як у вас голос прорізався. Я здивований і захоплений! - почав блазнювати він.

- Говоріть чого хотіли і покінчимо з цим! - я знову розлютилася.

- Гаразд, - він врешті перестав знущатись і став серйозним, - Почну з суті - мене не влаштовує, що ви бачили нас із герцогинею Мілоською. Я чудово знаю, наскільки балакучі юні пустоголові дівчата, та не хочу, щоб постраждали наші з Крістіною репутації...

- Я готова дати магічну клятву! - поспішила заявити я.

- Ви її обов'язково дасте, - погодився він, - Але тут ось ще у чому річ: ви мене принизили. А такого я нікому, навіть такій дрібниці як ви, спускати не маю наміру, - холодно зауважив він.

Я нервово ковтнула грудку, що здавила горло:

- Я нікому нічого не скажу!

- Звісно, не скажете, - кивнув він, ніби й не сумнівався у цьому. - Але знаєте як кажуть: "Око за око і зуб за зуб"? Ви бачили мене в неналежній ситуації, і я хочу знати про вас якийсь маленький інтимний секретик. Не хотілося б, щоб під час зустрічі ви дивилися на нас з герцогинею зверхньо, - і серйозно глянувши на мене, довірливо продовжив, - Знаєте, іноді погляди кажуть набагато більше, ніж слова.