4)

Пленталися ми мовчки по лісі години зо дві. Скотт йшов біля Алекса і перевіряв усе своїм даром, пускаючи якісь повітряні хвилі. А я йшла за ними.

Цікаво, коли і я вже зможу чаклувати? Я ж така обдарована за їхніми словами! І чого ж всі зараз так мене бояться, якщо я нічого не вмію?!

Дивилася як Скотт пускає ті повітряні хвилі і сама надумала спробувати почаклувати. Обернулася вправо, щоб, якщо вийде, не нашкодити хлопцям, приготувалася подумки, стиснула кулаки, видихнула, уявила вітер, і постаралася вивільнити енергію.

Перший раз. Не вийшло… Але не все ж одразу. Пробую ще раз. І ще раз, і ще! Аж поки не згадала того золотавого, насмішливого погляду помічника Алекса. В мені прокинулася небувала злість, а з рук, велетенською прямою і швидкою рікою, полився вогонь. З'явився характерний звук від усього того полум'я, на який обернулися хлопці з повними подиву і шоку очима. Коли потік закінчився, я аж присіла. Чи то сама була шокована, чи то забагато енергії витратила.

— Шарлотто! — Алекс подумав, що я непритомнію і побіг до мене з усіх сил.

— Стоп-стоп! Жива я, жива! — ледве вимовила я, виставляючи перед собою руку і всідаючись на все ще вологу від роси траву. Вампір ледь встиг загальмувати і швидко сів біля мене.

— Скільки пальців бачиш? — мені аж сміятися захотілося через його стурбований вигляд, але сил не було. Невдовзі Скотт теж опинився біля мене, чомусь мовчав. Напевно, з енергією я все таки перестаралася.

Уже хотіла сказати, що все гаразд і йти далі, коли по тілу пройшли мурашки, я відчула легкий вітерець і погляд на собі. Тіло аж пересмикнуло. Поглядом я інстинктивно почала шукати загрозу, вдивляючись то ліс, а то в дим.

— Знову… — прошепотіла я з тінню остраху в голосі і відчула щось тепле на своєму плечі, після чого перед очима потемніло…

Мене підкинули! 
Прокинулася від того, що на секунду опинилася в повітрі, а вже через мить відчула, що мене хтось несе на руках. Повільно розплющила очі… Алекс!

— Алекс, привіт, — мило сказала я, а він ледь не впустив мене на землю, підхопивши в останню мить. — Чого так злякався? Не впізнав голос, чи що? 
Він опустив мене.

— Задумався, — потиснув плечима вампір. — А з тобою що сталося? Ти почала якось перелякано озиратися по сторонах, перед тим як втратила свідомість.

— Не хвилюйся, це до мене дійшло, що нас міг хтось помітити, — відповіла я, йдучи поруч і схрестивши пальці за спиною.

Насправді я думала про інше. Зовсім інше… Може, я збожеволіла? Тоді мені здалося, що хтось за мною стежив, цього разу я відчула дотик, а потім тепло розлилось по моєму тілу. Може, тому я і знепритомніла?

— А де Скотт? — згадала я про мага, відкинувши дурні думки і відчувши, що чогось, а точніше когось, не вистачає. І лише зараз я помітила, що йдемо ми по відкритій місцевості.

— Я сподіваюся, ти ще не забула, що ми зараз в моєму королівстві. Сонце, як бачиш,  сідає. А коли стемніє, просто оминути десятою дорогою тих, хто знаходиться неподалік від нас, не вийде. Здібності вампірів активовуються після заходу сонця і настання темряви — це вже давно не секрет. Тож треба якомога швидше забиратися звідси. Ми на відкритій місцевості, нас легко помітити. Скотт розвідує обстановку згори, — вампір вказав на небо, — щоб було більше користі. Скоро вже повернеться.

— А де ми зараз? — я поставила Алексу ще одне запитання, на яке хотіла знати відповідь.

— Ми вже на кордоні з Королівством  Землі, — і перш, ніж я встигла засипати свого співрозмовника новими запитаннями, він пояснив мені: 
— По-перше, Скотт знову спробував використати своє чудодійне зілля і одразу перенести нас в потрібне місце, — після своїх слів Алекс скривився. — Цього разу також не вийшло, але досить велику відстань ми все ж подолали. Потім Скотт повітряною сферою переніс нас повітрям ще на кілька десятків кілометрів. Він, звичайно ж, хотів ще летіти, але я сказав, щоб спочатку він розвідав ситуацію і поглянув, чи немає за нами хвоста. Впевнений, що після цього він буде дуже втомлений і ми вже не зможемо добиратися перельотами.

— А раніше ми не могли так зробити, бо нас одразу помітили би? — подумала і сказала я, слідкуючи за реакцією Алекса.

Він лише трохи розтягнув губи в натягнутій посмішці і кивнув: 
— Молодець, що зрозуміла.

— І ще ти хочеш, щоб Скотт втомився, бо йому треба відпочити? — запропонувала я свою теорію про причини поведінки вампіра.

— Так, я хочу, щоб він зараз не рвався вперед, а відпочив і відновив сили, бо майже всю свою енергію цей маг використав, переносячи нас трьох на велику відстань. Він навіть сам не знав, що це в нього стільки сил забере. Так буде краще для всіх нас.

Ще кілька хвилин ми йшли мовчки, коли з неба, знаходячись в великій майже прозорій кулі, до нас спустився Скотт.

— Все чисто, ми тут самі. Кілька кілометрів в цю сторону, — маг вказав направо, а це означало, що нам треба зійти зі стежки, — і зможемо сховатися в лісі. Місцевість горбиста, там ще була якась впадина.

Скотт дійсно виглядав втомленим, але не дуже. А після першого докладу додав: 
— Я можу перенести нас туди. У мене ще залишилася остання порція зілля.

— Ти впевнений, що цього разу спрацює? — насупився Алекс. Тепер він був не в захваті від чергового "стрибка".

— Не впевнений, але спробувати варто. Це зекономить нам трохи часу. Та й сонце вже сіло, скоро почне темніти. Це хороший шанс…

— Тоді давайте спробуємо, — подала голос я. — Так ви скоріше зможете відпочити.

— Ага, тепер і на мить не зведемо з тебе очей. Ще підпалиш тут усе, влаштуєш торнадо або просто кудись зникнеш. Ні на крок не відійдемо, — з іронією кинув мені Алекс. — Давай своє зілля, Скотте.

І знову я відчула його на собі. Погляд… Навіть уявити можу, що зі мною коїться, але це дивне відчуття, що за мною хтось спостерігає, не дає мені спокою. Хоча, як не дивно, я почуваюся в повній безпеці. Маячня якась.

Алекс поклав долоню на плече мага, а той в одній руці тримав якусь маленьку скляну пляшечку, яку дістав із своєї сумки, а іншою рукою взяв мою долоню. Я подивилась в його, небесного кольору, очі, які наче промовляли: 
— Все буде добре, тільки довірся мені.