Розділ 10. Згода

Підроблену заяву залишили в поліції. Руденко записав мої пояснення й пообіцяв перевірити камери в під'їзді, хоча попередив, що людина могла зайти разом із кимось із мешканців.

— Текст має одну мету, — сказала Марина дорогою до виходу. — Переконати вас, що ви добровільно відмовилися.

— Або переконати Артема.

— Він бачив документ?

— Не знаю.

Я все ще не писала йому. Обіцянка ставала важчою з кожним днем, але дотримувалася.

Того вечора зателефонувала Дарина.

— Артем хоче зустрітися з вашою адвокаткою, — сказала вона. — Без вас.

— Добре.

— Ви не заперечуєте?

— Не маю права.

— Він думав, що будете вимагати присутності.

— Передайте, що Марина представляє мене, тому він може обрати іншого юриста. Інакше виникне конфлікт інтересів.

Дарина помовчала.

— Я теж так сказала.

— Ви юристка?

— Ні, фізична терапевтка. Але це очевидно.

Мені сподобалося, що поруч з Артемом є людина, яка не погоджується з кожним його рішенням, але думає про нього.

Марина знайшла для нього незалежного адвоката — Тараса Коваля, з яким не мала спільних справ. Артем зустрівся з ним двічі. Я дізнавалася лише те, що він дозволяв передавати: хоче побачити всі документи, не погоджується на розголошення і розглядає можливість тесту.

Максим нервував.

— Скільки можна розглядати? — запитав він телефоном. — Це мазок із рота, не операція.

— Для нього важливий результат, а не спосіб.

— Якщо ми його батьки, він має знати.

— Він знає, що така ймовірність є.

— Ти захищаєш його від мене.

— Захищаю від нашого поспіху.

— Тиждень тому сама сиділа біля аптеки.

— Тому знаю, що поспіх не допоміг.

Максим завершив виклик сердитим. Через годину написав, що сам зв'язуватися не буде.

На роботі життя поступово поверталося до звичного розкладу. Допис про «шахрайку» зник із місцевих груп, хоча кілька батьків ще поглядали на мене з цікавістю. Алла Сергіївна не згадувала історії, доки я сама не попросила дозволу піти раніше на зустріч зі слідчим.

— Ти їси? — запитала вона.

— Так.

— Спиш?

— Кілька годин.

— Це не відповідь, але краща, ніж минулого тижня.

Руденко повідомив, що номер старої медичної справи справді використали двічі. Документ Ірини створили на підставі довідки Середи. Підпис реєстраторки належав жінці, яка померла сім років тому. Її колишні колеги пам'ятали, що вона товаришувала з лікарем.

— Цього достатньо? — запитала я.

— Для підтвердження порушень — так. Для повної картини потрібні показання причетних і експертизи.

— Середа мовчить.

— Має право.

— А Ірина?

— Її опитали. Вона стверджує, що Павло організував законне усиновлення, а про ваше існування дізналася пізніше.

— Коли саме?

— Не уточнила.

— Зручно.

Руденко закрив теку.

— Ви теж не одразу розповіли, що самі шукали її біля аптеки.

— Це не те саме.

— Не те саме. Але люди приховують те, за що їм соромно або страшно. Іноді це злочин, іноді — помилка. Нам треба відрізнити.

У п'ятницю Тарас Коваль зателефонував Марині, а вона — мені.

— Артем погодився на генетичне дослідження, — сказала вона. — Є умови.

Я сіла просто на сходи між поверхами школи.

— Які?

— Незалежна лабораторія, результати отримують він і адвокати одночасно. Ви та Максим не контактуєте з ним до готовності. Після результату Артем сам вирішує, чи буде зустріч.

— Згодна.

— Не хочете подумати?

— Ні.

— Добре. Максим теж має підписати.

Він погодився без заперечень.

Здавання матеріалу призначили на вівторок у приватній лабораторії. Артем попросив різний час, щоб ми не зустрілися. Я прийшла о дев'ятій, Максим — об одинадцятій, Артем — після обіду.

Працівниця перевірила паспорт, пояснила порядок і провела ватною паличкою по внутрішньому боці щоки. Уся процедура тривала менше хвилини.

Я чекала її двадцять чотири роки.

— Результати через сім робочих днів, — сказала жінка.

— А швидше?

— Можна замовити терміновий аналіз, але у вашому договорі стандартний строк.

— Хто обрав?

— Представник пана Левицького.

Артем не хотів, щоб гроші пришвидшували відповідь. Я зрозуміла й не наполягала.

У коридорі лабораторії чекала молода пара з немовлям. Чоловік заповнював анкету, жінка ходила вздовж вікна й заколисувала дитину. Вони сперечалися пошепки про прізвище в бланку. Я сіла подалі, але однаково чула.

— Запишемо обидва після результату, — сказав чоловік.

— Це твоя донька незалежно від паперу, — відповіла жінка.

Він нічого не сказав.

Я вийшла надвір. Для когось аналіз мав підтвердити або зруйнувати кілька місяців довіри. Для мене — двадцять чотири роки. Лабораторія однаково друкувала висновки на стандартному бланку.

На парковці стояла машина Максима. Він приїхав раніше свого часу й чекав усередині.

— Ти ж мала вже піти, — сказав, відчинивши вікно.

— Затрималася.

— Артем тут?

— Його час після обіду.

— Знаю. Просто подумав, може, змінив.

— Не чекай його.

— Я не збирався.

Він збрехав невміло.

— Максиме, якщо випадково зустрінеш у дверях, не починай розмову.

— Я вже погодився.

— Тоді чому приїхав на сорок хвилин раніше?

Він вимкнув двигун.

— Не міг сидіти вдома. Софія в школі, роботи сьогодні не взяв. Їжджу містом із сьомої.

— Можемо випити кави до твого часу.

Ми зайшли до маленької кав'ярні біля лабораторії. Максим узяв напій із трьома ложками цукру. Я не коментувала.

— Якщо тест підтвердить, що ти робитимеш? — запитав він.

— Дотримуватимуся умов Артема.

— Це не відповідь.

— Іншої немає.

— Я весь час думаю, чи можна назвати його сином, коли говорю із Софією. Поки кажу «той хлопець».