Глава 1

— Ви прийдете зі мною попрощатися? — Натягнуто і глухо пролунав його голос. У телефоні його голос чомусь завжди змінювався. Алла дуже чекала на його дзвінок. Як тільки вранці зателефонувала мама і ридаючи в слухавку видавила, що «вони» напали. Алла чекала, що Сашко якось дасть про себе знати. Тому й схопила телефон, щойно той закричав неприємним голосом: «колишній чоловік бажає знати». І першою її думкою було: «змінити безглуздий рінгтон».

— Я хочу побачити Катрусю, для мене це важливо… обійняти на прощання свою дитину, — Сашко немов налаштувався, що вона буде проти. Добре, що він її зараз не бачить, як вона, ковтаючи сльози, згідно киває.

— Звичайно, прийдемо. О котрій?

Вони розлучилися майже рік тому. На восьме березня буде рівно рік. Обидва чомусь постійно шукали причини причепитися один до одного. Він обурювався, що вона працює допізна, та ще й у чоловічому колективі, дочка майже її не бачить, в хаті бардак. А вона критикувала його, що він мало заробляє, що у справжніх чоловіків дружини нічого не потребують. Загалом дійшло до того, що за взаємною згодою подали на розлучення, щоб Катя не бачила вічні сварки батьків. Зібрався за півгодини, замружившись від болю притиснув до себе доньку, і пішов. Потім ще кілька днів забігав забрати деякі свої речі, але вони намагалися не розмовляти і не дивитися один одному в очі.

Якийсь час Алла навіть відчувала себе зрадницею, адже колись клялася в коханні і любила так, що дух захоплювало і плакати хотілося від щастя, кохання вирувало та вигравало барвами. Але потім все це якось просочилося крізь пальці, повільно охололо під купою проблем, боргів за комуналку, маленькою дочкою, яка відмовлялася спати ночами і Сашкові доводилося всю ніч носити її навколо будинку, слухати море і муркотіти пісні, українські народні, які він ввібрав із молоком своєї матері. А Аллу чомусь дратували українські пісні хоч вона й народилася в Україні та виросла у Маріуполі, але їхня родина була російськомовною, вона навіть ходила до російської школи. А коли закохалася в Сашка спочатку навіть не звертала уваги на його суржик. Адже він родом з Полтави, там досі живуть його батьки, з якими він жартував і розмовляв лише рідною українською. Спочатку вона бачила в ньому милого хлопця з якогось села під Полтавою, веселого, винахідливого, усміхненого та відважного. Йому так личила військова форма, він тоді тільки-но закінчив військове училище, дівчата на нього заглядалися і вішалися йому на шию, а він закохався в неї з першого погляду і з першого дня почав називати зірочкою. Куди це все поділося за п'ять років?

Через п'ять років він вже дозволяв собі грюкати дверима, ночувати в гаражі і мовчати цілодобово. А вона кидалася рушником, била посуд і скаржилася подрузі на свого недолугого чоловіка, щоразу наголошуючи, що вони дуже різні. І борщ вона варить не так, і не до тієї церкви ходить паски святити, і одягається надто яскраво і ще багато чого, що йому стало не до душі в ній, а їй у ньому.

І ось тепер розплакалася, почувши його голос у телефоні. Усі минулі образи раптом здалися такими дрібними, несуттєвими, надуманими. Захотілося його обійняти, притулитися до його сильних широких грудей, сховатися від цього виючого страху, який вже почав отруювати їхнє життя та життя всього навколо. Десь у підсвідомості постійно відчувалося, як щось зле та безжальне вирвалося на волю і скаче-котиться полем.

— Мамочко, я вже одяглася, — чотирирічна Катюша вибігла з кімнати, притулившись до матері. — Ти мені даси сьогодні дві цукерки? Я одну віддам Дмитрику і помирюся із ним, більше не ображатиму його. А чого ти плачеш, мамо?

— Ти сьогодні до садочку не підеш, сонечко. Потім із Дмитриком помиришся. Сьогодні ми підемо прощатись із татом. Знову колготки задом наперед наділа? — Алла, сховавши від дочки заплакане обличчя, злизуючи з губ солоні сльози, почала її переодягати.

— Тато їде до бабусі Олі?

— Ні. ...Тато йде на війну, — тремтячими руками Алла заправила донечці футболочку і впіймала серйозний дитячий погляд.

— А що таке війна? …Це коли плачуть?

— Це коли приходить хтось дуже злий, щоби все в тебе забрати. І тоді воїни, як твій тато, намагаються прогнати чудовиськ, захистити нас з тобою, Дмитрика, твою виховательку та всіх-всіх. Пішли взувати чобітки, нам треба встигнути вчасно.

Вони майже бігли до місця збору, але їй все здавалося, що вони спізнюються. Страх та лютневий вітер то штовхали у шию, то підставляли підніжки. На розі вони помітили знайому постать, мабуть, Сашко не втримався і пішов їм назустріч, тому й вийшов біля аптеки. Катруся, впізнавши тата, вирвала руку і побігла вперед, опинившись за дві хвилини в його обіймах.

Довго не відпускав, ніби хотів увібрати її в себе, запам'ятати відчуття, запахи, сміх доньки.

— Саш, куди відправляють? Далеко? В Київ? — Алла нервово смикала свою рукавицю, намагаючись зловити погляд колишнього чоловіка.

Нарешті, підхопивши доньку на руки, він підійшов до неї ближче, глянув глибоким сірим поглядом, у якому промайнули відлуння спогадів колись щасливого життя.

— Поки що наче Херсонська область, але чіткого наказу не надходило, командування щось недоговорює або чекає вказівок зверху. Аллуся, послухай, все дуже серйозно. Про всяк випадок збери валізу з найнеобхіднішим. Краще на роботу поки що не ходи, візьми відпустку. І Катя нехай буде весь час поряд із тобою.

— Може, якось домовляться, розберуться. Не вірю, що в наш час може статися таке…

— Де друга? — Сашко торкнувся її руки, помітивши, що рукавиця лише одна.

— Не знаю. Загубила чи вдома забула. Неважливо, — вчепившись за рукав його військової куртки, спробувала прочитати по очах більше, ніж він може сказати. — Думаєш, у нас вистачить сили?

— Той, хто б'ється на своїй землі, за свій дім, сім'ю, свободу та право жити – б'ється у кілька разів сильніше, ніж ті, хто прийшов усе це у нас відібрати. Наскільки мені вдалося дізнатися, вони стягнули до кордонів тисяч двісті. Тому, зважаючи на все, апетити у них звірячі. Але наші хлопці налаштовані рішуче. Рашисти бояться однієї тільки назви нашого батальйону. Так що битимемося і поборемо. А ти бережи нашу дочку, — усміхнувся. Тепло, лагідно, як раніше.