Розділ 10

– Вибач мені, будь ласка, – вкотре повторив хлопець. – Я справді не знав, що мамі сьогодні знадобиться моя допомога.

– Руслане, досить вибачатися, – взяла його за руку я. – Це ж мама. Сім'я завжди має бути на першому місці. А в кіно ми з тобою ще купу разів сходимо.

– Ти в мене найкраща, – лагідно посміхнувся він і торкнувся своїми губами моїх.

Поцілунок затягнувся і ми почули насмішкувате покашлювання ззаду.

– Голубки, може ви не будете стояти посеред коридору, – відгукнулася Марина.

– Не даємо пройти? – уточнив Руслан, відриваючись від мене.

– Змушуєте заздрити, – награно печально зітхнула вона.

Ми з хлопцем розсміялися. Наостанок коротко поцілувавши мене, Руслан попрощався і залишив стіни музикалки.

– Ну що, – миттю перевела мою увагу на себе Марина. – Вважаю це знаком влаштувати дівич-вечір.

– Ні-і-і-і, – змучено протягнула я. – Мені треба готуватися до іспитів. Ще й контрольна з алгебри післязавтра.

– Нічого не хочу чути, – категорично махнула рукою Марина. – Виходить, на хлопця в неї час є, а на подругу немає? Врахуй, якщо ти мене продинамиш, я буду скаржитися в асоціацію найкращих подруг.

– О ні, тільки не це! – зображуючи переляк, вигукнула я. – Гаразд, я згодна на дівич-вечір. Але більше ніяких кремових тортів із супермаркету.

– Це був один із тих життєвих уроків, який має засвоїти кожен, – поважно заявила вона. Я розсміялася і, підхопивши подругу під лікоть, потягнула до виходу.

– Так що у вас із Русланом? – запитала подруга, оглядаючи наші відображення в дзеркалі.

Була в нас така традиція: приміряти одяг одна одної. Хоч фігури в нас були схожі, але типажі зовсім різні. У мене була світла шкіра, у Марини дещо смаглява, моє волосся русяве, її – темно-каштанове, я кароока, у неї блакитні очі. Тому завжди цікаво, як та чи інша річ виглядатиме на ній і на мені.

– Ти ж сама все бачиш, – відповіла я, притуливши до себе її червону сукню.

– Ну знаєш, бачити і відчувати – різні речі. Ти так довго мріяла бути з Русланом. Очікування співпали з реальністю?

– Думаю, наші мрії ніколи не відповідають реальності, – філософськи промовила я. Помітивши спантеличений погляд Марини, розсміялася. – Я маю на увазі, наші мрії завжди максималістські, а життя більш приземлене. Мені добре з Русланом. Він ніжний, веселий, говорить гарні слова.

– Але... – з очікуванням протягнула подруга.

– Без «але», – хитнула головою я, відкидаючи одяг і сідаючи в крісло. – Справжні, реальні стосунки. Зі своїми перевагами і недоліками. Ось із тобою стала рідше бачитися. Хіба це не мінус?

– О-о-о, – розчулено схлипнула вона, поклавши руку на серце. – Підлабузництво зараховане. Але ти не відвертишся, – Марина підхопила залишену мною сукню і простягнула мені. – Приміряй. Хочу побачити тебе в червоному кольорі.

Я зітхнула і почала переодягатися. Я не любила занадто відверте вбрання, а в цій сукні був глибокий виріз. Натягуючи плаття, я почула, як дзенькнув мій телефон, повідомляючи про надходження СМСки. Марина підняла його і сказала:

– Саша надіслала повідомлення.

– Прочитай, що там, – намагаючись застебнути блискавку, кинула я. – Це точно щодо школи. Якщо знову просить дз, дай їй відповідь сама.

Коли я нарешті впоралася із застібкою і обернулася до дівчини, побачила, як вона заклякла, дивлячись у мій телефон. Я підійшла до неї і забрала з її рук пристрій.

На екрані відобразилася переписка з нашою однокласницею. Вона надіслала фотографію. За столиком сиділи хлопець із дівчиною, тримаючись за руки і мило розмовляючи. Під світлиною значився текст: «Це не твій Руслан?».

Звичайно це був мій Руслан. Він був практично повністю повернутий головою до камери, тож не залишалося шансу обізнатися. І як би в мене не стиснулося все всередині, я відганяла неприємні думки. Можливо, це його сестра або давня знайома. Я не стану ревнувати і влаштовувати істерик, щойно побачу свого хлопця поруч з іншою дівчиною.

Я намагалася заспокоїтися і переконати себе, що у всього є пояснення. Рівно до того моменту, поки від Саші не прийшов ще один знімок. На ньому Руслан із невідомою дівчиною палко цілувалися в губи.