Розділ 1

Місяцем раніше

– Обожнюю осінь, – із широкою посмішкою промовила я, майже підстрибом ідучи вулицею.

– Ти в цьому одинока, – фиркнула Марина. – За що взагалі можна любити осінь?

– Як це за що? – обурилася я, а потім зі щасливою посмішкою почала перераховувати. – Осінь прекрасна своїми барвами: навколо всі відтінки червоного, жовтого, помаранчевого, зеленого. Погода класна, нарешті закінчиться літня спека. Купа смаколиків на кшталт сінабонів з корицею, гарбузових пирогів, варення, крем-супів з грибами, хурми та глінтвейну. А ще це час теплих светрів з капюшонами, – подруга розвернулася й іронічно здійняла брову, пройшовшись поглядом моєю короткою спідницею і блузкою. Я голосно зітхнула. – Сьогодні просто ще занадто тепло. І взагалі осінь така затишна й романтична. Хочеться закутатися в ковдру, пити гарячий шоколад і дивитися на вогонь.

– Тіно, осінь це час депресій та респіраторних захворювань, – протягнула Марина. – Усе, що ти говориш, це стереотипи з фільмів і книжок. А ще восени починається школа. І це вже причина, щоб її не любити.

– Марин, ми вже у випускному класі. Наступного року школи взагалі не буде, як і літніх канікул. Тож не звалюй це на пору року.

Ми якраз підходили до музикалки. Коли нам з Мариною було по 12 років, ми обидві вирішили записатися до музичної школи й обидві вибрали клавіші. Кілька років тому подрузі захотілося різноманіття, і вона приєдналася до одного з музичних гуртів. Я завжди жартома дорікала їй, що вона проміняла фортепіано на синтезатор, а Моцарта на Елтона Джона. Вона ж стверджувала, що просто проміняла мене на трьох сексуальних хлопців. І щонайменше з однією з її оцінок я була повністю згодна.

Прямо перед нами проїхав на швидкості мотоцикл, обдаючи нас гарячим повітрям. Моє серце пропустило кілька ударів, перш ніж застукати у вухах. Марина, немов і не помітивши цього, схопила мене за руку і потягнула до парковки.

– Ось пішли, дізнаємося ще одну думку. Артуре, – прокричала вона, наближаючись до хлопця, що неквапно злазив зі свого двоколісного звіра. – Скажи, ти любиш осінь?

Артур був одним з учасників гурту, в якому грала Марина. Точніше він був його засновником. Грав на гітарі. Дуже круто грав на гітарі. Хлопець повільно повернувся в наш бік, знімаючи шолом. Мені здалося, що він не почув запитання дівчини, бо його обличчя не виражало жодних емоцій. Але Артур, окинувши важким поглядом спочатку Марину, а потім мене, таки кинув:

– Ні.

Це було схоже на нього. Коротка, байдужа відповідь. Від цього хлопця було складно домогтися чогось більшого. А з огляду на його похмурий та суворий образ – цього ніхто й не намагався.

– Ну звісно він її не любить, – натягнуто посміхнулася я. – Дощі та перші заморозки змушують його пересісти з залізного коня на звичайну машину – тут тобі ні обгонів, ні маневрування.

Артур нагородив мене чимось, що віддалено нагадувало посмішку, і, не сказавши й слова, попрямував до будівлі. Ми прослідували за ним, але перед самим входом Марина несподівано зупинилася і обернулася до мене.

– Зізнайся, – примруживши очі, почала вона. – Ти любиш осінь, тому що приїжджає Руслан.

Я різко втягнула повітря, не розуміючи, як розмова так раптово перейшла на цю тему.

– І перш ніж ти почнеш заперечувати, – продовжила вона, – я скажу, що тобі, подруго, треба поквапитися. Бо як ти правильно зауважила: у нас випускний клас, а Руслан не збирається залишатися в місті після закінчення школи. Тож ти або набираєшся сміливості й говориш про свої почуття, або ви розійдетеся як у морі кораблі, так ніколи й не зійшовшись.

Не встигла я бодай щось відповісти, як позаду почувся радісний голос.

– Дівчата, – прокричав об'єкт нашої розмови. Відкидаючи довгий чубчик назад, хлопець підбіг до нас, демонструючи широку посмішку. – Я так радий вас бачити. Страшенно скучив за рідними краями. Мері, – він нахилився і поцілував подругу в щічку. Мері – сценічне ім'я Марини, але Руслан називав її так і поза сценою. А потім він перевів погляд на мене і, картинно нахилившись, підніс моє зап'ястя до своїх губ.  – Прекрасна Тіна.

 – Руслане, у нас тут опитування,  – підкреслено серйозно почала подруга.  – Ти любиш осінь?

 – Я люблю всі пори року,  – безтурботно кинув він.

Одарувавши нас на прощання своїм пустотливим поглядом, хлопець зайшов у будівлю. Якщо до цього в мене ще були наміри відхрещуватися від своєї закоханості в Руслана, то після його появи я не могла зігнати задоволеної посмішки і зрадницького рум'янцю.

Марина мала рацію: мені потрібно щось зробити, якщо я хочу, щоб у нас справді могло бути майбутнє. Але головне в цій історії те, що мої почуття хоч і були поки що нерозділеними, але все ж я була в набагато кращому становищі, ніж багато дівчат у своїх захопленнях. Мій об'єкт зітхання був реальним, жив у моєму місті, ми бачилися і він знав моє ім'я. А це, безумовно, було хорошим початком.