На кампусі

— Сьогодні ви вирушаєте на війну! — Роберт обвів поглядом курсантів-кіборгів. — Не думайте, що там зараз легше, ніж було раніше. Там досі трапляються гівняні речі, від яких вас врятують лише…

— Дезертир! — пролунало з кінця строю. — Втікач!

Роберт роздратовано розвернувся та покрокував до нахабного курсанта. Молоді люди були в екзоскелетах, височили над ним, попри його власний чималий зріст. Він зупинився перед юнаком, якого перевели за тиждень до випуску. “Ну звісно, — хмикнув Роберт. — Генеральський синок. У канадській академії йому “намалювали” оцінки та перевели сюди, щоби ніхто не обурився його випуску.” Інструктор знизу вдивлявся в обличчя молодика, яке мало презирливий вираз.

— Ти маєш що сказати, синку? 

— Я вже все сказав, пане інструкторе! — прогорланив юнак.

Кулаки чоловіка стиснулися, але він впорався з емоціями. Він міг би запитати цього курсанта про його батька, який, безсумнівно, саме так охарактеризував Роберта. Міг би запитати, чи знає цей малюк, що його батька називають “різником з Мінська”? Що він поклав дві роти наказом “тримати позиції”, на які вже неможливо було доставити заряди та запчастини? Розповісти про те, як дві сотні людей розтерзали зомбі? Все це Роберт міг, причому без істотної шкоди для свого становища. Але він дотримувався золотого правила військового — “говорити лише про себе”.

— Синку! — чоловік не намагався принизити юнака. — Я воював понад десять років. Були спокійні місця, були не дуже. Я зробив сто вісім виходів зі своїм особовим складом. І жодного загиблого! За це я отримав дві золоті зірки. Гадаєш, я мало зробив для людства?

— Ні, пане інструкторе! — курсант відвернувся.

— Дивись мені в очі, курсанте! — Роберт схопив юнака за сталевий комір. — То що ти хотів сказати?!

— Що Ви залишили свій підрозділ, перевелися в тил! — загорланив юнак.

— І мав на це, трясця, повне право! — закричав у відповідь інструктор. — Дбай про себе, синку. Про себе й про солдатів, яких поведеш за собою. Це стосується усіх!

— Так, пане інструкторе! — заревів стрій.

Роберта змінили інші викладачі та інструктори. Чоловік намагався забути, але викрик того шмаркача боляче засів десь у печінках. Дійсно, час від часу він почувався зрадником. Особливо коли зустрічався зі своїми побратимами, які досі воювали в тому пеклі. Йому було важко пояснити їм, та й собі теж, чому такий перспективний офіцер покинув Сили Стримування та погодився на непримітну посаду в Академії Кіборгів. Не дочекавшись завершення шикування, він непомітно вислизнув. Зайшов у вбиральню, довго вдивлявся у дзеркало.

Роберт не був привабливим, принаймні він не вважав себе таким. Його обличчя псував шрам, губи були тонкими, сухими, а підборіддя гострим, не схожим на “вольове” чи “геройське”. Єдине, що виділялося на його обличчі — це очі, темні та колючі. На відміну від порожніх та побляклих очей побратимів, погляд Роберта не втратив людяність від пережитих жахів. Чоловікові хотілося втекти додому, але була одна проблема — там було порожньо та самотньо. Замість цього Роберт пішов блукати кампусом. Академія займала три хмарочоси, з’єднані численними містками, з житловими приміщеннями, магазинами, парками, розважальними закладами і всім, що було необхідним для життя. Студенти та курсанти пересувалися між корпусами, користуючись онлайн-мапами, а Роберт намагався ці лабіринти закарбувати в пам’яті.

Він забрів в один з “пентхаусів”, накритих скляним куполом. Тут були розташовані людні та дорогі кафетерії, місце було популярним через дивовижний краєвид. Зараз денне світло заливало зали, перетворюючи кафе на солярії, але на світанку та заході сонця “пентхаус” наповнювався дивними багряними тінями. Роберт підійшов до кавового апарата та замовив свій улюблений флет-вайт. Він встиг лише раз відсьорбнути із паперового стаканчика, коли почув знайомий голос. Не в змозі пробудити пам’ять, він прямував на звук, обходив інших відвідувачів та оминав їхні столики. Ноги привели Роберта до групи викладачів. Чоловік середнього віку, лисий, в окулярах, одягнутий в синю сорочку та чорні штани, теж упізнав його.