Розділ 36

Яна залишалася в другій лінії шість днів.

Спочатку рахувала години. Потім почала рахувати робочі зустрічі, пакети молока, випрані речі. Переходи до місцевої Яни траплялися коротко й майже непомітно. У зошиті з’являлися її примітки про дзвінки, витрати, розмови з Сергієм. Вони навчилися залишати одна одній час на полях і не виправляти почерк.

У понеділок Яна провела нараду в музеї. У вівторок їздила з Олесею на друкарню, де тестували колір для настінних текстів. У середу забрала в майстерні відреставровану дерев’яну табличку. До кінця тижня вона вже знала, де перекрили вулицю, який кіоск біля метро закрився й у котрій аптеці мати замовила ліки. Ці дрібні знання накопичувалися швидше за записи про переходи.

Спогади цієї лінії ставали доступнішими. Яна більше не шукала вимикач у коридорі. Пам’ятала паролі від домашнього роутера й системи «Статики», хоча ніколи там не працювала. Коли Сергій просив знайти старий страховий поліс, вона відразу дістала його з нижньої шухляди.

Водночас перша лінія віддалялася. Обличчя Данила вона відновлювала за фотографією. Пам’ятала тембр голосу, але не могла почути, як він вимовляв її ім’я. Знала, що вони відпочивали біля Дністра, та не пам’ятала, у якому селі зупинялися.

Щовечора переписувала факти вручну.

«Данило Руденко, тридцять шість років. Звукоінженер. Ми познайомилися через роботу. Він прийшов у моє життя після смерті Сергія. Шостого жовтня ми заручилися. Заручини зупинені після того, як він без дозволу забрав обручку Сергія. Я любила його до переходів. Я не маю права оголосити цю любов вигаданою через те, що зараз не відчуваю її повністю».

На п’ятий день вони поїхали до батьків Сергія. Ті жили в приватному будинку на околиці, де за парканами ще залишалися сади. Батько лагодив водостік, мати накривала на стіл у заскленій веранді. У дворі пахло димом від сусідського листя.

Побачивши Яну, свекруха обійняла її довше, ніж звичайно.

— Сергій сказав, що ти погано спиш, — промовила вона. — Я не питатиму, якщо не хочеш.

У цій лінії батьки знали про нервовий зрив, провали пам’яті й консультації. Не знали про похорон сина.

За столом говорили про дах, податок на землю й сестру Сергія, яка планувала переїзд. Батько розповів, як після аварії лікарі не обіцяли, що син знову ходитиме. Повторював цю історію не для Яни, а для сусіда, який зайшов позичити драбину.

— А він уперся, — сказав батько. — Наш завжди впирається.

Сергій скривився.

— Тату, людина прийшла по драбину.

— То хай знає, чия драбина.

Усі засміялися. Яна теж. Вона пам’ятала іншу зустріч у цьому домі, після похорону. Тоді веранду не опалювали, свекруха не могла прибрати Сергієву чашку, батько три години мовчки чистив водостік у дощ. Тепер він сперечався з сином про кріплення й просив передати хліб.

Яна все ще пам’ятала, як сиділа на цій неопалюваній веранді після похорону. Але тепер могла згадати той вечір і не втратити розмову за столом. Ці люди не втратили сина. Сергій сидів поруч, сердився через пересмажене м’ясо й сперечався з батьком про драбину.

Свекруха дістала альбом реабілітації. На фотографіях Сергій стояв між паралельними брусами, лежав із льодом на коліні, усміхався біля лікарняного входу. Яна була майже на кожному знімку. Виснажена, коротко підстрижена, з тією самою родимкою біля губи.

— Ти його витягла, — сказала свекруха.

— Він сам вийшов.

— Без тебе не вийшов би.

Яна перегортала альбом повільно. Назвати жінку на фотографіях підробкою вже не виходило: у кожному кадрі були місяці роботи, страху й утоми, яких вона сама не прожила. Та жодна фотографія не скасовувала того, що прожила сама Яна: моргу, повернення до роботи й перших місяців пустоти, довгих одиноких ночей і, врешті-решт, початок нового життя з Данилом.

Увечері вони повернулися до квартири. Сергій ніс банки з консервацією, Яна — альбом, який мати змусила забрати. У під’їзді не працював ліфт. На четвертому поверсі Сергій зупинився перепочити, але відмовився віддати пакет.

— Ти досі впираєшся, — сказала Яна.

— Це сімейна риса.

Удома вони поставили банки в шафу. Сергій увімкнув радіо і почав готувати чай. Яна сіла на підлогу біля альбому. Їй раптом здалося, що вибір уже зроблений тілом. Тут вона знала кожну кімнату, родичів, роботу. Тут смерть, яка розламала її, стала лише можливістю, що не здійснилася.

Чайник ще не закипів, а Яна відчула, як важчають повіки. Вона сперлася потилицею об диван.

— Я лише заплющу очі, — сказала вона.

Сергій вимкнув радіо й поставив чашки на стіл.

— Я тут.

Яна прокинулася від голосу, який тихо назвав її на ім’я.

Альбому біля колін не було. Зі столу зникли банки й чайник, а зелений зошит лежав розгорнутий на підлозі.

Навпроти, біля зачинених дверей, сидів Данило. Не наближався й не торкався її. Куртка залишалася застебнутою, наче він збирався піти будь-якої миті.

Яна дивилася на нього й кілька секунд не могла зрозуміти, хто це.