Розділ 31

Наступні два дні Яна не переходила. Вона працювала зі студії, зустрілася з Ольгою Сергіївною й перенесла всі важливі записи з телефона в три однакові зошити.

Один залишила вдома. Другий поклала в сейф «Середи» поруч із договорами й резервними ключами. Третій віддала Ірині.

— Якщо я скажу, що Данила ніколи не було, ти не сперечатимешся, — пояснила Яна. — Просто даси прочитати.

Вони сиділи в маленькій кав’ярні біля книгарні, де працювала Ірина. За склом вантажники заносили коробки з новими виданнями. Ірина тримала зошит обома руками.

— А якщо ти скажеш, що Сергій ніколи не помирав?

— Те саме.

— А якщо попросиш знищити записи?

— Не знищуй до остаточного закриття.

Ірина кивнула й записала це на внутрішньому боці обкладинки. Її практичність заспокоювала. Вона не питала, яке життя справжнє — запитувала, де тримати папір.

— Олег думає, що мені треба взяти відпустку, — сказала вона. — Я вчора назвала Марту ім’ям дівчинки, якої не знаю.

— Яким?

— Соломія. У мене відразу з’явилося відчуття, що вона боїться собак і любить мандарини. Олег перевірив усіх дітей у класі Марти. Такої немає.

Яна записала.

— Це може бути не пов’язано.

— Може. Але я не хочу, щоб ти одна збирала докази, від яких усі інші відвертаються.

Увечері Яна повернулася додому. У передпокої стояли Данилові кросівки. Він сидів на підлозі біля відкритої шафи, перед ним лежали дві коробки з фотографіями.

— Що ти робиш?

Данило підвів голову.

— Шукав твої документи з клініки. Олена просила копії обстежень.

— Вони в синій папці, не в шафі.

— Уже знайшов.

Яна побачила порожнє місце на полиці. Дерев’яна коробка, де лежала Сергієва обручка на ланцюжку, зникла. Коробочка із заручальною каблучкою стояла на місці.

— Де кільце?

Данило не відповів одразу.

— Я віддав Ірині.

Яна ще раз подивилася на порожню полицю, ніби коробка могла стояти за фотографіями.

— Коли?

— Сьогодні вдень.

— Навіщо ти взагалі її шукав?

Він піднявся. У руці лишилася фотографія з літнього фестивалю. Яна й Данило стояли перед сценою, примружені від сонця.

— Олена сказала, що речі можуть бути якорями. Це єдина річ, яка переходить. Ти сама називала її небезпечною.

— Я просила тебе її забрати?

— Ти два дні тому повернулася після поцілунку з ним.

— Тому ти обшукав мою шафу й виніс обручку мого чоловіка?

— Померлого чоловіка.

Данило відразу зблід і провів долонею по губах. Яна почула, як у батареї клацнула труба.

— Пробач.

— Не виправляй. Скажи, що зробив.

— Я хотів прибрати те, що тягне тебе туди.

— Ти хотів вирішити, де я маю лишитися.

— Я хотів, щоб ти вижила.

— І щоб обрала тебе.

Він відвернувся.

— Так.

Яна набрала Ірину. Та відповіла після першого гудка.

— Кільце в тебе?

— Так. Данило сказав, що ви домовилися.

Яна глянула на нього. Він не заперечив.

— Ми не домовлялися. Привези, будь ласка.

— Я зараз на Оболоні. Буду хвилин за сорок.

— Не поспішай. Просто привези.

Після дзвінка Данило зібрав фотографії в коробку. Розкладав їх за роками, хоча Яна не просила. Його руки були дуже спокійні.

— Я не збирався ховати назавжди, — сказав він.

— Ти збрехав Ірині.

— Сказав, що ми домовилися. Так, збрехав.

— Сергій учора просив Олену не проводити процедуру без нього.

Данило завмер.

— І що?

— Те саме. Він хотів утримати мене там. Ти хочеш утримати тут.

— Не порівнюй мене з ним.

— Чому? Бо він помер правильніше, ніж ти боїшся?

Данило різко закрив коробку.

— Бо я був поруч, коли ти не могла зайти в морг. Я сидів із тобою на підлозі, коли ти вперше розповіла про аварію. Я не просив тебе забути його.

— До сьогодні.

Він відійшов до вікна. У сусідньому будинку чоловік годував дитину з ложки, а жінка складала рушники. Данило дивився туди так довго, ніби чекав, що хтось у чужій освітленій кухні підкаже наступну репліку.

— Я бачив Лізу вчора, — сказав Данило.