Розділ 18

Олена Аркадіївна прийшла раніше. Коли Яна з Іриною піднялися на четвертий поверх, двері кабінету вже були відчинені, а на столі лежав тонкий журнал у твердій синій обкладинці.

— Ірина чекатиме в коридорі, — сказала Яна.

— Нехай залишить номер. Якщо ви перестанете орієнтуватися, я її покличу.

У цій лінії Олена Аркадіївна була в темному светрі замість сірого пальта. Сіла навпроти й попросила показати зелений зошит. Читала записи від дванадцятого жовтня повільно, не перегортаючи сторінки назад без дозволу.

— Цей текст писала місцева Яна? — запитала вона.

— Так. Принаймні та пам’ять, яка знає тільки життя з Сергієм.

— А ось ці відповіді — ви?

— Я.

Олена Аркадіївна відкрила старий журнал. Записи були зроблені від руки: дати, ініціали, суми, короткі позначки про етап. На травневих сторінках Яниного прізвища не було.

— Я перевірила й електронний архів, — сказала вона. — Ви мені не писали. Платежу не було. Я б не проводила контакт із людиною, чий чоловік вижив.

— Отже, все почалося в іншій лінії.

— Контакт почався там. Наслідки тепер є тут.

— Ви говорите так, ніби це вам знайоме.

Олена Аркадіївна поклала долоню на журнал.

— Мені знайома методика. Кілька людей після другого етапу говорили про життя, де втрата не сталася. Тоді я мала тільки їхні слова. — Олена постукала нігтем по обкладинці зошита. — У вас дві руки пишуть одним почерком про різні дні, а обручка залишає матеріальний слід. Я такого не бачила.

— Що саме з нами відбувається?

— Не знаю. І не хочу вдавати, що знаю, де містяться дві реальності. У старих описах ішлося про найближчу лінію, де ключова подія закінчилася інакше. Практика мала дати до неї доступ, а не створити її. Ваше тіло нікуди не переходить. Принаймні цього ми не бачимо. Переходить доступ до прожитої пам’яті.

Яна подивилася на свої руки. Подряпина, яку лишив ланцюжок під час появи другої обручки, давно зникла.

— А місцева Яна?

— Продовжує жити. Її записи це підтверджують краще за будь-яке моє пояснення.

— Коли я тут, її немає.

— Ви зараз користуєтеся її словами, навичками й тілесною пам’яттю. Можливо, правильніше сказати, що ваші контури накладаються. Не називайте її відсутньою лише тому, що оповідь усередині голови звучить вашим голосом.

Олена Аркадіївна попросила Яну назвати п’ять фактів Лінії Б, яких вона не знала тиждень тому. Яна перелічила повторну операцію Сергія, білу табуретку у ванній, музейний тест, рахунок за ходунки й Максима, який заборгував їй двісті гривень. Потім назвала п’ять фактів Лінії А: похорон, могилу, терапію горя, знайомство з Данилом і каблучку в шафі.

— Що з цього відчувається вашим? — запитала жінка.

— Усе. Не однаково, але все.

Олена закрила журнал і кілька секунд крутила ручку між пальцями.

— У цьому й небезпека. Спершу губляться дрібні зв’язки: де лежала чашка, хто першим зателефонував, чому ви посварилися. Потім факт лишається, а почуття від нього від’єднується. Ви знаєте, що любили людину, і не можете згадати, як це було.

— Як це зупинити?

— Завершити третій етап. Для цього потрібні первинна згода й точне формулювання вашого запиту. Вони лишилися в Лінії А.

— Та Олена має архів.

— Якщо вона зберегла його.

Яна розповіла про фотографію аркуша з підписом. Олена Аркадіївна попросила не пересилати файл між телефонами й не намагатися створити штучне накладання. Запропонувала прийти наступного дня о дванадцятій. До того часу вона підніме власні нотатки про завершення й складе перелік питань для своєї версії з іншої лінії.

— Ви не можете з нею поговорити, — сказала Яна.

— Можу залишити питання вам. Відповіді ви принесете в пам’яті або запишете там. Іншого зв’язку в нас немає.

— А якщо завтра прийде місцева Яна?

— Тоді я розмовлятиму з нею. Вона має окреме право знати, що відбувається.

Ірина чекала біля вікна з відкритим ноутбуком. Переговори з видавництвом перенесли на відеозв’язок, і вона намагалася знайти вільний кут без голосів із сусідніх кабінетів.

— Мені треба до першої сісти десь із нормальним інтернетом, — сказала вона. — Розкажеш дорогою.

Вони зайшли до невеликої їдальні в сусідньому корпусі. В обідню перерву всі столи були зайняті працівниками офісів, тому Ірина під’єднала навушники й сіла біля підвіконня, а Яна взяла чай та гречку в картонній коробці.

Чоловік за сусіднім столом підвівся, спираючись на металеву тростину. Гумовий наконечник ковзнув по плитці.

Яна згадала Русанівську набережну наприкінці того першого літа. Сергій ішов без тростини від лавки до дерева, а вона несла її поруч, не простягаючи, бо реабілітолог заборонив допомагати раніше прохання. На п’ятому кроці Сергій вилаяв нерівну плитку. На дев’ятому засміявся. Потім вони десять хвилин сперечалися, чи рахувати крок, під час якого він торкнувся її плеча.