Розділ 17

До Подолу Яна їхала метро. На Деміївській у вагон зайшли студенти з макетом у картонній коробці, і хоча на Палаці України звільнилося місце, вона все одно лишилася стояти біля дверей. У телефоні чекали три повідомлення від Олесі й одне від Ілони Радченко. Музей просив до вечора підтвердити наклад тактильних карт.

У цій лінії рішення вже мали бути погоджені. Яна пам’ятала презентацію, запитання волонтерів і суперечку щодо висоти покажчиків. Водночас листування свідчило, що вчора місцева Яна сама запропонувала зменшити наклад після нового кошторису друку.

Вона відкрила зелений зошит і дописала під ранковими рядками: Їду в студію. Максим підтвердив, що ти приїжджала до «Статики» й знала всіх. У банку немає платежу Савчук.

Писати «ти» ставало простіше, ніж думати, куди подінеться адресат, коли одна пам’ять переможе.

У дворі «Середи» розвантажували глину для керамічної майстерні. Фургон перекрив металеві сходи, тому Яна зайшла через палітурний цех на першому поверсі. Майстриня біля різального столу привіталася з нею на ім’я й попросила нагадати Романові про макет етикеток. Яна пообіцяла, хоча не знала, про які етикетки йшлося.

Олеся чекала в переговорній. На столі лежали роздруківки музейних планів, зразок прозорого пластику й акт на додаткові роботи.

— Сергій попередив, що ти можеш приїхати іншою, — сказала вона. — Я не знаю, як це правильно називати.

— Я теж.

— Тоді почнемо з того, що можна назвати. Ти пам’ятаєш учорашню розмову з друкарнею?

— Ні. Бачила листи.

— А тест у музеї?

— Пам’ятаю.

Олеся пересунула до неї два кошториси. В одному стояв наклад у сто двадцять комплектів, у другому — вісімдесят. Різниця не була випадковою: музей переніс відкриття частини залів і попросив не друкувати матеріали для них зараз.

— Учора ти наполягала на вісімдесяти, — сказала Олеся. — Сьогодні Ілона отримала від тебе лист із попередньою цифрою.

Яна знайшла на екрані надіслане повідомлення. Відправила його з метро, автоматично використавши файл, який пам’ятала з іншої стадії проєкту.

— Я виправлю.

— Виправимо разом. До кінця тижня всі зовнішні листи йдуть через мене або Романа.

— Ти відсторонюєш мене?

— Від листів із цифрами — так. Від роботи — ні.

За склом Роман розкладав кольоропроби на підлозі, бо великий стіл зайняли коробки. Телефоном він пояснював підрядникові, що отвори для кріплення не можна пересунути після того, як метал уже вирізали.

— Я не можу вдавати, що нічого не сталося, — продовжила Олеся. — Учора ти знала цей бюджет до копійки. Сьогодні пам’ятаєш презентацію, якої ще не було в іншому твоєму житті. Якщо помилишся, музей не прийме пояснення про дві біографії.

— Я розумію.

— Добре. Тоді працюй із тим, що не завдасть шкоди. Зведи коментарі волонтерів і познач, які з них підтверджуються планом залів. Цю частину ти пам’ятаєш?

Яна пам’ятала не лише коментарі. Вона знала, у якому місці одна з волонтерок уперлася тростиною в край тимчасового подіуму, як Ілона переставила стілець і де Роман загубив рулетку. Спогад мав нормальну послідовність і закінчувався поїздкою Сергія до ортопеда. Він уже не відчувався позиченим.

До шостої вони закрили таблицю. Ілона приїхала особисто, бо електронна пошта почала повертати вкладення. Вона принесла підписаний акт і пакет із пластиковими тримачами, які не підійшли до старих стін.

— Ти краще? — запитала вона Яну, поки Олеся шукала печатку.

— Працювати можу.

— Це не те саме.

Ілона не вимагала відповіді. Розповіла, що підрядник на об’єкті зняв тимчасову огорожу раніше дозволу, і попросила Яну не приїжджати зранку без каски. Її власний день містив будівельний пил, бюджетні листи й керівника, який хотів відкрити зал до кінця місяця. Янині провали пам’яті були для неї важливою, але не єдиною проблемою.

Коли студія спорожніла, Олеся виділила на сервері окрему папку з датою й попросила Яну складати туди все, чого вона не пам’ятає створеним.

— І підписуй у зошиті, яка ти, — додала вона. — Я не хочу вранці вгадувати за обличчям.

— Обличчя однакове.

— От саме тому.

Сергій приїхав після сьомої. Він кульгав сильніше, ніж уранці, і відмовився підніматися до студії. Чекав у дворі біля закритої майстерні, переглядаючи на телефоні протокол наради.

— Олена Савчук передзвонила, — сказав він. — Знайшла свій старий журнал. Твого прізвища немає. Просить прийти завтра об одинадцятій і принести зошит.

— Ірину попрошу поїхати зі мною.

— Я можу перенести перевірку.

— Не перенось.

Він сховав телефон, не сперечаючись. Дорогою додому вони заїхали по його ліки й забрали Янине пальто з хімчистки. Працівниця довго шукала замовлення, бо місцева Яна записала його на номер Сергія. Яна назвала останні цифри без підказки.

У квартирі зелений зошит залишила на кухонному столі. Під записом про «Статику» додала рішення Олесі й час завтрашньої зустрічі.