Розділ 8

Ірина зустріла їх біля головного входу після третьої. Приїхала без машини, бо Олег забрав її на заміну гальмівних колодок. Замість офісної куртки на ній було довге темне пальто, в руках — невеликий пакет із лампадкою, сірниками та серветками.

Данило привітався з нею коротко. Вони знали одне одного десять місяців, разом були на Яниному дні народження й кілька разів вечеряли вчотирьох із Олегом. У житті, з якого Яна повернулася вранці, Ірина знала Данила лише як звукорежисера зі студійного проєкту.

— Ми давно разом? — запитала Яна, коли вони пішли алеєю.

Ірина глянула на неї.

— Хто?

— Ми з Данилом.

— Із грудня. Ти ще два місяці переконувала мене, що це не стосунки, а кава після роботи.

Данило поправив комір і відвів погляд. Яна пам’ятала ту першу каву: вони сиділи біля вікна, Данило знімав із рукава крихти листкового тіста й розповідав про сусіда, який щонеділі свердлив одну й ту саму стіну. Вона тоді запізнилася на зустріч із Іриною, але ще два місяці називала це робочою розмовою.

— А де ти була двадцять сьомого березня три роки тому? — запитала вона Ірину.

— Тут. Поряд із тобою.

— Чай у термосі привозила?

Ірина зупинилася.

— Так. Ти зробила один ковток і віддала його мені. Я пересипала цукор.

Учора вона пам’ятала лікарняний автомат без стаканчиків. Сьогодні — термос біля труни. Яна занотувала обидві відповіді у блокнот, не покладаючись на телефон.

Дорога до сектора була тією самою, однак біля розвилки стояв зелений бак, якого вона не бачила напередодні. Лавка з відірваною планкою повернулася. Калиновий кущ ріс уздовж огорожі, його листя потемніло після дощу.

Сірого пам’ятника Володимиру Коваленку не було.

На його місці стояв темний камінь без портрета.

Сергій Мельник.

Дати Яна знала напам’ять. Між ними вмістилося тридцять два роки, шість із яких він прожив її чоловіком. Унизу дрібними літерами було викарбувано рядок, вибраний Ларисою Михайлівною. Яна не любила його тоді й не любила зараз.

Ірина поставила лампадку біля плити, витерла мокре листя з краю. Данило лишився за огорожею.

— Учора тут був інший чоловік, — сказала Яна. — Літній, на прізвище Коваленко. Біля могили лежав дитячий малюнок.

— Може, ти помилилася сектором? — припустила Ірина.

— Не помилилася.

Вона дістала телефон. Фотографій чужої плити не було. Учора Яна знімала кран у материній ванній, анкету психотерапевтки, файли в студії. На кладовищі чомусь не зробила жодного кадру. Покладалася на Ірину, а тепер поруч стояла інша Ірина й пам’ятала інший чай.

— У тебе є фото з похорону? — запитала Яна.

— У старому телефоні. Десь у хмарі мають бути.

— Знайди сьогодні.

— Добре.

Ірина погоджувалася надто швидко. Вона дивилася на Яну так само, як учора біля чужої плити, тільки тепер ролі помінялися: подруга бачила могилу й боялася за людину, яка її заперечувала.

Данило зайшов за огорожу, поклав руку Яні на плече. Від дотику вона згадала, як після першого спільного сніданку він відвіз її сюди, але чекав у машині. Яна тоді не хотіла змішувати чоловіка, якого втратила, з чоловіком, котрого ще боялася назвати своїм.

— Поїдьмо додому, — сказав він.

— Мені потрібна хвилина.

Ірина відійшла до алеї. Данило лишив руку на її плечі.

— Самій, — уточнила Яна.

Він забрав долоню й пішов слідом за Іриною.

Яна сіла на лавку. На плиті збиралися краплі, темний камінь відбивав гілки й бліде небо. Вона пам’ятала, як замовляла цей пам’ятник, як сперечалася щодо шрифту, як уперше побачила Сергієве ім’я в минулому часі. Поряд із цим спогадом жила ванна кімната з білою табуреткою. Сергій простягав руку над кухонним столом і просив повернути обручку.

Яна витягла ланцюжок із кишені. Золоте кільце вільно ковзнуло до застібки.

— Я вчора говорила з тобою, — сказала вона тихо. — А сьогодні дивлюся на твоє ім’я. Я не знаю, як це витримати.

Дорогою назад Ірина їхала з Данилом до метро. Вона знайшла в хмарному сховищі три фотографії з похорону. На першій люди стояли біля автобуса, на другій мати тримала вінок, на третій Яна була знята збоку біля відкритої могили. Обличчя Сергія не видно, та дата, одяг і місце збігалися з її пам’яттю.

— Перешли мені оригінали, — попросила Яна.

— Уже.

Файли завантажилися в телефон. Властивості показували дату створення три роки тому й стару модель Ірининого телефона. Данило попросив зупинитися біля узбіччя, щоб переглянути їх уважніше. Збільшив зображення, перевірив деталі, потім повернув апарат.

— Тепер віриш? — запитала Яна.

— У смерть Сергія я вірив і раніше.

— А в те, що вчора він був живий?