Глава 1

Минуло цілих одинадцять років, з тих самих пір, як дві старі черниці випадково натрапили на ледве живу дівчинку, яка лежала серед каменів, викинута на берег безжальним бурхливим морем.

Але Мідея й досі побоювалася підходити до води. Варто було їй тільки почути схвильований шум моря, сплеск хвиль, що набігають на скали - і в її пам'яті одразу спливали картини того страшного дня, коли підступний шторм потопив корабель та забрав в свою безодню всю її сім'ю, для чогось дивом пощадивши лише її.

Мідея була єдиною, кому пощастило разом з уламками прибитися до цього пустельного скелястого берега, де високо в горах причаївся древній монастир, в стінах якого ось вже сотні років приховував своє існування таємний чернечий орден.

Безликі на вигляд, побожні та лагідні, одягнені в сірі чернечі шати жінки - насправді були берегинями священного животворящого вогню, джерела, творця сущого, ретельно приховуючи цю незбагненну силу від світу та від людей.

Цим вогнем, наділеним особливою магічною силою черниці й вилікували скалічену дівчинку. І ця подія стало знаменням того, що одного разу черницям було призначено прийняти в свій орден ще одну сестру-іскру.

У Мідеї в ті часи іншого вибору і не було, восьмирічній дівчинці більше нікуди було йти, тому вона й залишилася в монастирі, прийнявши його суворий статут.

  За минулі роки їй рідко випадала можливість зустрічати інших людей за стінами монастиря. Черниці - єдині, з ким їй дозволялося спілкуватися. А сам монастир знаходився далеко навіть від тих рідкісних селянських поселень, сиротливо притиснувшись до скелястого схилу, ховаючись за деревами. Самі черниці вели скромний, невибагливий спосіб життя, задовольняючись малим, ревно охороняючи свою велику святиню. На що сестри були щедрі - так це на свої знання. Вони розповіли їй про навколишній світ, про панів, які господарювали і про простолюдинів, про всіх живих істот, які переховуються в тіні, про сили добра та зла, невпинно навчаючи Мідею таємним знакам та секретам зцілення.

Таємним знакам, які супроводжують всіх живих істот - відводилося особливе значення. Мідея вчилася розпізнавати та читати ці знаки, за допомогою яких вищі духи, нібито, спілкувалися з тими, хто жив в цьому дивовижному світі.

Вона слухала, вбирала в себе знання з вдячністю та послухом, сплітаючи свою свідомість з тим непізнаним, про яке стільки твердили їй старанні сестри черниці. Згодом, Мідея багато дізналася про таїнство душі і як влаштовано людське тіло, про те якими способами можна було зцілити ту чи іншу недугу, про якості каменів, рослин і, звичайно ж, вогню.

Час від часу в стінах монастиря черниці приймали вихованок, наділених особливим даром. Таких в світі невігласи називали відьмами. Страх та ненависть змушували народ спалювати на вогнищах тих нещасних, на кого падала підозра в відьомстві, але черниці ордена навпаки зміцнювали дар обраних, вважаючи, що такі дівчата відзначені долонею творця. Черниці передавали їм свій таємний віковий досвід, і вже через кілька років в світ йшла наділена силою знахарка.

У Мідеі подібний дар так і не прокинувся. Але все ж таки послані знаки наставляли черниць передавати свій досвід і їй теж. Незважаючи на багатство знань, в свої дев’ятнадцять років їй хотілося знати більше, особливо дивлячись з високих стін монастиря на покриті лісом гори, на темну смужку горизонту. Дівчина мріяла своїми очима побачити те, що відбувається там за дрімучим лісом, які там лежать князівства, які люди їх населяють, чому вони радіють і чим засмучені. Незважаючи на суворе самітництво останніх років, вона ясно пам'ятала своє рідне селище, свого сильного батька і як любила танцювати її мати. Ці спогади про інше життя тоскно стискали серце дівчини, підштовхуючи її бажати коли-небудь вирватися з цих похмурих, просочених таємницями стін.

…Але вона й не підозрювала, що це трапиться так скоро.

Її розбудили прямо серед ночі. Старша Мати, біла як смерть, сунувши їй в руки мішок, прошепотіла одними губами:

- Рятуйся сама та врятуй наші знання, нашу віру, а найголовніше священний вогонь! Тут в мішку сувої, складені таємним клинописом ордена та лампада з останнім полум'ям. Щоб вогонь не дістався стороні зла - іншу частину святині ми відпустили. З цієї іскри ти зможеш відродити нове вогнище та передати наші вчення послідовникам. Ти будеш шукати та захищати відзначених даром. Відтепер ти єдиний притулок нашого ордена, наш останній воїн і твій обов'язок в призначений час відродити знання. Ти не відзначена магічним даром, дитя моє, але в твоїй душі є іскра божого світла, ти обрана, Мідея! Іди. Зараз мій найголовніший тобі наказ - вижити та ховатися!

- А що ж буде з вами, матінко, з сестрами? Що такого сталося? - не розуміючи в чому справа, вимовила перелякана її виглядом дівчина, але ще сильніше Мідею стривожило сказане після:

- Наш кінець вже близько. Сюди за нами йде сама смерть, посланник темряви, протистояти якому ми вже не в силах. Візир Ходрока, за допомогою своїх темних чар та нашого священного вогню бажає правити цим світом. Ми ж зобов'язані йому перешкодити, шлях нам вказали знаки. Прощавай, Мідея, і хай береже тебе Священний Аввін! - з цими словами Старша Мати виштовхнула Мідею в потаємний хід.

Одягнувши лампаду на шию, Мідея поповзла підземним тунелем.

На світанку, залишивши монастир далеко позаду, дівчина опинилася в горах, які примикали до моря, навмисно направившись в сторону протилежну Ходроку. Думки про долі черниць мучили її з кожним кроком все сильніше. Поки вона, нарешті, не витримала, піддавшись спокусі. Сховавшись в одній з ущелин, Мідея вилила з лампади собі на долоню трохи священного вогню. Цей вогонь черниці ордена шанували за живу божественну сутність. Йому не страшні були ні вітер, ні земля, та й водою його було не загасити, загасити його могли лише послідовники ордена, які відали заклинаннями і словом-печаткою.

Палаюча святиня володіла силою куди більш давньою, ніж навколишній світ, адже сам вогонь і був його творцем.