Розділ 5. Імена під столом

Розділ 5. Імена під столом

Вечерю принесла дівчина, яку Ліана не чекала побачити.

Вона постукала так нетерпляче, що Ліана відчинила двері раніше, ніж встигла подумати, чи варто. На порозі стояла невисока, кругла в щоках дівчина з рудим волоссям, зібраним у недбалий вузол, і з тацею, яку тримала обома руками, ледь не перекидаючи глек з молоком.

— Ой, добре, що ти не спиш, — випалила вона замість привітання. — Я вже думала, доведеться стукати ногою. Тея. Тея Брен. Друга кімната від сходів, тож ми сусідки. Ти та сама, так? З Елміра? Ліана?

— Та сама, — відповіла Ліана, ще не звикла до такого напору. — Це, мабуть, погано?

— Погано? — Тея пройшла повз неї, поставила тацю на стіл і обернулася, широко усміхаючись. — Та ти найцікавіше, що трапилося в цьому році! Про тебе тільки й говорять. Я навіть чула, що ти внучка ректора, що ти позашлюбна донька королівського радника і що тебе прислали шпигувати.

— І хто в це вірить?

— Усі, звісно. Це ж набагато цікавіше, ніж правда.

Ліана не втрималася й усміхнулася. Уперше з моменту, коли покинула Елмір.

— А яка правда?

Тея примружилася й окинула її поглядом, серйознішим, ніж можна було очікувати.

— Не знаю, — сказала вона. — Але мені більше подобається сама ти, ніж усі ці історії. Їж, поки тепле. І не роби такого обличчя: тут годують добре, це єдине, чого не можна закинути Аркануму.

За десять хвилин Тея розповіла більше, ніж Ліана почула за весь день від будь-кого іншого. Про те, що заняття починаються завтра з першим дзвоном о сьомій. Що першокурсників ділять на групи за родами. Що Дім Сорн вважається одним з найстаріших, а Дім Морвейн ще давніший. Що Тея сама з бідного роду, «майже без імені, тільки дядько щось значить у Раді», тому вчиться за стипендією.

— А про Каеля Морвейна, — додала вона, стишивши голос, — краще не питай нікого. Ніхто не знає, що він тут робить. Він же мав давно закінчити навчання, а досі ходить коридорами, ніби у нього тут справа.

— Він мене зустрів біля брами, — сказала Ліана.

Тея на мить замовкла. Її очі стали круглими.

— Він... зустрів? Сам?

— Так.

— Ну, — Тея повільно кивнула, — тоді точно нічого не питаю. І радила б тобі так само.

Вона пішла, коли дзвін на вежі пробив дев'яту. Двері за нею зачинилися, і в кімнаті знову стало тихо.

Ліана довго не могла заснути.

Ліжко було м'яким, ковдра пахла лавандою та димом, за вікном шуміла долина. Але щоразу, коли вона заплющувала очі, перед нею вставала кругла зала й четверо людей без облич. І ім'я, що тануло в повітрі.

Вона перевернулася на другий бік. Потім на спину. Дивилася в стелю, вкриту тонкою павутиною тріщин, що складалися в химерні візерунки.

Не торкайся нічого без потреби.

Слова Каеля крутилися в голові, як набридлива мелодія. Ліана не була наївною. Вона розуміла, що це не пустий страх, а справжнє попередження. Проте до всього іншого вона була ще й уперта.

Вона встала, накинула плащ і сіла за стіл, засвітивши свічку. Стіл був старий, з темного дерева, зі стертою від часу поверхнею. У шухляді лежав чистий аркуш паперу, флакон чорнила, стара перодержка. Ліана дістала їх, вирішивши, що краще записати все, що бачила: зал, чотирьох людей, жінку, ім'я. Так завжди робила Мара, коли не могла впорядкувати думки. «Що записане, те не втечеться».

Вона обмакнула перо й почала писати. Слова лягали нерівно, рука трохи тремтіла. Коли дійшла до імені, то зупинилася. Пригадала. Спробувала.

Але його не було. Там, де мало бути слово, зяяла порожнеча, гладка, як лід.

Ліана розлютилася на себе. Вона нахилилася вперед, обіперлася ліктями на стіл, щоб глянути на свої нотатки ближче, й раптом відчула під пальцями щось шорстке, нерівне.

Вона повільно опустила руку. Пальці ковзнули під край стільниці, і там, під дерев'яною кришкою, у тіні, де ніхто ніколи не дивився, вони намацали дрібні борозенки.

Ліана відсунула стілець, зісковзнула на підлогу й нахилила голову. Світло свічки ледь сягало під стіл, тож вона підсунула її ближче.

Під стільницею було вирізано слова.

Сотні. Може, більше. Крихітні літери, вирізані чимось гострим: цвяхом, ножем чи шпилькою. Вони йшли рядами, густо, майже одне на одному, від краю до краю, немов хтось не мав місця й не мав часу. Багато вже стерлися. Але деякі ще можна було розібрати.

Ліана зчитувала їх пальцями, а потім очима, хоч від напруги боліли повіки. Це були імена. Чоловічі, жіночі, довгі й короткі, прості й химерні. Проте що довше вона дивилася, то дивніше ставало: вона могла прочитати ім'я, але, щойно відводила очі, воно вислизало. Наче хтось витирав його прямо з пам'яті.

Тоді, не розмірковуючи, Ліана торкнулася пальцями борозенок.

Кімната змінилася.

Свічка була та сама, але полум'я тремтіло, і світло здавалося густішим. Стіл був новішим, ще не потемнілим, а на ньому, схилившись, працювала дівчина.

Молода, може, на кілька років старша за Ліану. Темні коси, зібрані під хусткою, простий плащ, руки, покриті подряпинами. Вона сиділа спиною до Ліани, нахилившись униз, і щось шкребла під столом. Ліана чула це: тонкий, різкий шелест, як миша під підлогою.

Дівчина шепотіла.

— Ллерн Марівен. Нара Ассель. Орін... Орін, син кравця. Лісара... — Вона затнулася, ковтнула. — Двоє з Північних Ярів, імен не пам'ятаю. Спитаю. Обов'язково спитаю.

Вона продовжувала різати й називати, а Ліана стояла за її плечем, невидима, і відчувала, як усередині щось стискається. Це було не видіння, не просто картина з минулого. Це було відчуття. Дівчина боялася. Дуже боялася. Але не за себе.

— Хтось має пам'ятати, — прошепотіла вона, і в її голосі було стільки упертості, що Ліана мало не заплакала. — Коли вони все зітруть, хтось має пам'ятати.

Вона повернулася, щоб змінити позу, і Ліана побачила її обличчя.

Воно було худим, втомленим, з темними колами під очима. Але не це вразило Ліану. На шиї в дівчини, поверх сорочки, висів кулон. Срібний, на тонкому ланцюжку. З непомітним символом на кришці.