Розділ 4. Кристал, що пам'ятає

Усередині Арканум виявився ще більшим, ніж здавався зовні.

Ліана йшла за Каелем довгими галереями зі склепінчастими стелями, де під ногами відлунювали кроки, а на стінах горіли не свічки, а прозорі кристали, що світилися рівним теплим світлом. Вони висіли на ланцюгах під стелею, вправлені в металеві гнізда, і Ліана відчувала, що від них ішло тихе, майже невловне гудіння, ніби всередині щось дихало.

— Не дивись на них надто довго, — кинув Каель, не озираючись. — Голова закрутиться.

— Що це?

— Система кристалів. Вона тримає Академію. Без неї вежі впали б за один день.

— Хто її створив?

— Один із чотирьох. — Він помовчав. — Довга історія.

Ліана хотіла спитати, чому в нього кожна відповідь схожа на двері, які зачиняються перед носом. Але вони саме вийшли на широкий двір, де повно було людей, і вона проковтнула питання.

Учнів було багато. Вони стояли групками на сходах, сиділи на бордюрах фонтана, ходили парами під арками. Усі в темних плащах із срібним шитвом на комірах, за візерунком якого, схоже, впізнавали рід. Побачивши Ліану, вони перестали говорити. Не одразу, а хвилею: спершу замовкли ближні, потім дальні, поки весь двір не заповнила тиша, що тягнулася за нею, як шлейф.

На ній була проста сіра сорочка, вовняний плащ, який вона носила три зими поспіль, і чоботи, ще досі з елмірською глиною. Вона відчула, як кожна деталь стає надто помітною.

— Це вона? — почувся шепіт, тихий, але не досить, щоб Ліана його не розібрала.

— Та, що без роду?

— Кажуть, її ім'я знайшли в старому реєстрі...

— У закритому?

— Хтось із першого року бачив, як Ліра з Дому Сорн питала про неї в канцелярії. Їй сказали, що така не значиться.

Ліана стисла зуби й підняла підборіддя. Так вона ходила по Елміру, коли пані Гарда шепотілася з сусідками про «знайдену дівчинку». Це була її давня броня: вдавати, що не чуєш.

— Не зважай, — тихо сказав Каель. — Вони бояться того, чого не розуміють.

— А ти?

— Я? — Він на мить озирнувся, і в темних очах щось блиснуло. — Я тільки цікавлюся.

тканину проглядав контур кулона.

— Що це у вас?

— Кулон. Я з ним... завжди.

— Можна глянути?

Вона поволі витягла ланцюжок. Срібло тьмяно блиснуло. Арвен не торкнувся. Він тільки дивився, і його обличчя не змінилося. Але рука, що лежала на столі, повільно стиснулася в кулак.

— Вибачте, — сказав він тихіше. — Красива річ.

І саме в цю мить кристал у долоні Ліани спалахнув.

Це сталося не світлом, а чимось глибшим. Перш ніж вона встигла зрозуміти, світ навколо змінився: кімната розтала, стіни стали розмитими, а натомість виник інший простір, гулкий, тьмяний, із гострим запахом воску й холодного каменю.

Вона стояла в круглій залі. Навколо кола на підлозі, викладеного чорною плиткою, стояли четверо людей. Обличчя були розмиті, ніби дивилася крізь запітніле скло, але Ліана відчувала, що вони страшенно втомлені, напружені, перелякані. Хтось тримав у руках книгу. Хтось відвернувся до стіни.

У центрі кола, на колінах, стояла жінка. Ліана бачила лише спину й опущені плечі. Вона щось шепотіла: тихо, схлипуючи. Ім'я. Ліана відчувала, що це ім'я, і що воно надто важливе, щоб його втратити.

— Скільки ще? — спитав хтось зі стіни, глухо й утомлено.

— Стільки, скільки треба, — відповів інший голос.

І тоді ім'я, що прозвучало, розтануло в її вухах, як сніг на долоні. Вона не встигла його схопити. Воно було. Вона чула його. І воно зникло, залишивши по собі лише відчуття втрати, більш гостре, ніж біль.

— Ліано.

Голос прорізав видіння. Хтось міцно тримав її за плече.

Кімната повернулася. Арвен стояв перед нею, схилившись, його рука лежала на її передпліччі, а іншою він прикривав кристал у її долоні так швидко, що вона й не помітила, коли він змістився з місця. Кристал згас. Обличчя чоловіка було трохи блідішим, ніж хвилину тому.

— Досить, — сказав він приглушено. — Ви втомилися з дороги. Таке буває.

— Я щось бачила, — прошепотіла вона. Голос був чужим. — Зал. Люди. Хтось називав ім'я...

— Це втома, — повторив він лагідно й напрочуд твердо. — Кристали інколи дають відблиски. Особливо тим, хто не звик.

Він забрав кристал з її рук і поклав у шухляду, а потім замкнув її маленьким ключем, який тримав на шиї. Його рухи були спокійними, розміреними. Проте Ліана відчувала: цей спокій вимагав зусиль.

— Ідіть відпочивайте, — сказав Арвен. — Ваша кімната в Північній башті, найвища на другому поверсі. Дехто з учнів вас проведе. Завтра почнемо навчання.

— А результат перевірки?

— Каналу не виявлено, — відповів він. Ліана не розгледіла, чи то була правда, чи ні. — Але це не означає, що ви не можете вчитися. Багато чого в Арканумі можна зрозуміти й без магії.

Він усміхнувся. Усмішка була доброю. Але очі залишалися напруженими, як у людини, що виходить на тонкий лід.

Каель чекав на сходах.

— Ну що? — спитав він.

— Каналу немає, — сказала Ліана.

— А що ти бачила?

Вона різко обернулася.

— Звідки ти...

— У тебе обличчя людини, яка бачила щось. — Він знизав плечима. — Я не питаю, що. Питаю, чи бачила.

Ліана довго дивилася на нього. Потім повільно кивнула.

— Слухай, — сказав він тихіше, і в цій швидкій зміні тону було щось нове: без глузування, без загадок. — Ніколи не кажи про це нікому. Ні Арвену, ні мені, ні першому, хто спитає. Тут не люблять тих, хто бачить зайве.

— Чому?

— Бо Арканум стоїть на речах, які краще не пригадувати.

Він провів її кам'яними сходами до Північної вежі, до вузького коридору з високими вікнами, з яких було видно долину, що тонула в сутінках. Зупинився біля дверей із номером на мідній табличці.

— Тут. Ключ у замку. Вечерю принесуть. — Він на мить завагався, ніби хотів додати щось іще. — І ще, Ліано.

— Що?

— Не торкайся нічого без потреби. Тут речі пам'ятають більше, ніж люди.

Він пішов не озираючись.