Розділ 3. Книга біля брами

Карета їхала мовчки. Ні скрипу коліс, ні цокоту копит, ні бряжчання збруї. Ліана сиділа на м'якому чорному сидінні, притиснувши торбу до колін, і поступово починала розуміти, що не чує навіть власного дихання.

Спершу вона намагалася рахувати. Скільки мостів промайнуло за вікном, скільки ланів, скільки млинів. Але лани скоро закінчилися, а замість них з'явилися сосни, високі й густі, такі, що між їхніми стовбурами не було видно світла. Потім сосни поступилися каменю й туману, а туман — гірським схилам, що поставали з нього то ближче, то далі, ніби хтось гортав велику книгу.

Час загубився. Ліана не могла сказати, чи минула година, чи півдоби. Сонце не сходило й не сідало, небо було рівним і сірим, як стара вовна.

Одного разу вона побачила на узбіччі людину. Вона стояла нерухомо, спиною до дороги, у довгому темному плащі. Карета проїхала повз, і Ліана обернулася, щоб роздивитися, але постать уже зникла. Через якийсь час вона побачила іншу, так само нерухому, так само спиною. Ліана перестала дивитися у вікно.

Вона взялася за кулон. Холод у металі змінився: не зник і не потеплішав, а ніби став уважнішим, як людина, що прислухається.

— Ти теж це відчуваєш? — прошепотіла вона в порожнечу.

Кулон, звісно, не відповів. Але карета раптом м'яко похитнулася, і туман за вікном розсіявся.

Арканум з'явився не поступово, а різко, ніби хтось відсунув завісу.

Ліана мимоволі підвелася й притулилася до скла. Долина, що відкрилася перед нею, була неймовірно глибокою, з обох боків стиснутою гірськими хребтами, а посередині, на скелястому виступі над прірвою, здіймалася будівля, яку годі було назвати замком. Це було місто з вежами. Сотні шпилів різної висоти, покритих темною лускатою черепицею, сходилися й розходилися, з'єднані мостами й галереями. У вікнах горіло тепле світло, хоч сонця не було.

Але найбільше вражали чотири вежі, що височіли над усім іншим. Вони стояли по кутах головного двору, і кожна була іншою: одна тонка й сяюча, наче зіткана з дзеркального скла; друга темна, майже чорна, з вузькими вікнами; третя опукла й широка, оповита ледь помітними іскрами; четверта складена з дивного сірого каменю, перерізаного тонкими лініями рун.

Чотири вежі. Чотири портрети, — подумала вона, хоч не знала, звідки взялася ця думка.

Карета зупинилася перед брамою.

Двері відчинилися самі. Ліана вибралася на бруківку, і на неї одразу дихнуло вітром, сирим і холодним, з присмаком каменю. Ззаду карета тихо, не залишивши й сліду на землі, розтала в повітрі, ніби її й не було.

Брама була величезна: дві залізні стулки, вкриті візерунками, що складалися в знайомий знак. Чотири кола, що сходилися в одній точці. Так само, як на печатці листа.

Перед нею стояв сторож у сірому плащі, старий, із сивою бородою, що майже сягала пояса. У руках він тримав книгу завбільшки з церковну кафедру, і на першій сторінці Ліана побачила стовпчики імен, виведених золотим чорнилом.

— Ім'я, — сказав він, не підіймаючи очей.

— Ліана Вейр.

Сторож почав гортати сторінки. Він робив це методично, водячи пальцем по рядках, і Ліана бачила, як його брови повільно сходяться на переніссі.

— Вейр, Вейр... Була одна Вейр, кажуть. Тільки її тут не було вже три століття. — Він дійшов до кінця сторінки й перегорнув наступну. Потім ще одну. — Ні. Тут нема.

— Але мені прийшов лист, — сказала Ліана й простягла конверт.

Сторож узяв його, глянув на печатку й кілька секунд мовчав. Потім повільно, майже неохоче повернувся до книги й відкрив її на першій сторінці, зовсім іншій, ніж решта. Вона була жовта, крихка від часу. На ній стояла лише одна колонка імен, виведена вицвілим чорнилом.

Він провів пальцем донизу й зупинився.

— Не може бути, — прошепотів він.

Ліана нахилилася, щоб побачити. Останнім рядком у колонці, під іменами, що вже стерлися майже до невидимості, стояло її власне ім'я: Ліана Вейр. Літери були виведені тією ж старою рукою, з тією ж давньою, вицвілою фарбою. Але коли сторож торкнувся запису пальцем, чорнило ледь-ледь заблищало, як свіжий слід на мокрому папері.

Він відсмикнув руку.

— Цього імені тут не мало бути, — сказав він тихо, майже до себе. — Цю сторінку закрили... давно. Ніхто не дописував її вже триста років.

— Тоді хто дописав? — спитала Ліана.

Старий підняв на неї очі. Вони були бліді, майже прозорі, як у людини, яка надто довго дивилася на світло. У них не було злості. Був страх.

— Не знаю, дитино, — сказав він. — І, мабуть, краще б мені цього не знати.

Він швидко зачинив книгу й притис її до грудей, ніби щось могло вирватися звідти.

— Пропустіть її, — озвався з-за спини нижчий, спокійний чоловічий голос.

Ліана обернулася.

Він стояв біля колони, трохи в тіні, зіпершись спиною об камінь, так невимушено, ніби чекав тут довго й нікуди не поспішав. Молодий, може, на рік чи два старший за неї. Темне волосся, що падало на чоло, гострі вилиці, слабкі тіні під очима, як у людини, яка давно погано спить. На ньому був чорний плащ із високим коміром, на пальці біля великого каменя сяяв простий перстень, темний, з ледь помітним відблиском.

— Пане Морвейне, — сторож напружено випростався, — ви ж знаєте правила. Лише ті, чиї імена...

— Її ім'я в книзі, — м'яко перебив хлопець. — Ви самі щойно це бачили.

— Але цей запис...

— Існує. Цього достатньо.

Сторож відкрив рота, потім закрив. Ліана вловила щось у його погляді: не покору, а обережність. Так дивляться на людину, чиє прізвище важить більше, ніж посада.

— Прошу, — сказав старий і відступив убік.

Залізні стулки відчинилися без єдиного звуку.

Хлопець відділився від колони й неквапно підійшов. Наблизившись, він окинув Ліану поглядом: швидким, уважним, таким, що не пропускав нічого. Погляд зупинився на її шиї, де під сорочкою ховався кулон, потім піднявся до обличчя.

— Ти пізно, — сказав він.

— Карета не запізнилася, — відповіла вона. — Я чітко прочитала: світанок третього дня.