Розділ 2. Порожнє місце в реєстрі

Мару ховали на другий день, коли земля ще не встигла просохнути після грози.

На цвинтар прийшло півміста. Ліана стояла біля свіжої ями й дивилася на людей, яких знала все життя: на пекаря з дружиною, на сусідку пані Гарду, що завжди приносила Марі яйця в обмін на настій від болю в колінах, на дітей, чиї горлянки колись лікували їхні руки. Усі говорили тихо й співчутливо, і ці слова легко слизали з Ліани, як дощ із листя.

— Вона була найкращою людиною в Елмірі, — сказала пані Гарда й притисла її до себе, пахнучи цибулею та вологою вовною. — А ти, дитино, тримайся. Ти в неї, як рідна була.

Як рідна. Ліана кивнула. Вона чула ці слова все життя, завжди тихо, коли вважали, що вона не розуміє, і завжди з тією ж дрібною паузою перед «рідна». Раніше вона вдавала, що не помічає її. Сьогодні пауза здалася їй глибшою, ніж яма.

Коли остання лопата землі лягла на горбок, люди почали розходитися. Ліана лишилася сама. Вона довго стояла, порожньо дивлячись на дерев'яну дошку з Мариним іменем, і думала про одне: у неї в кишені лежить лист, який вона досі не наважилася відкрити.

Вона не пообіцяла. Це не давало спокою. Мара просила її, а вона відмовилася, а потім Мара померла, і тепер прохання висіло в повітрі, як недомовлене слово. Мабуть, найлегше було б спалити конверт у печі, не розпечатуючи, і жити так, як жила.

Але вона ненавиділа, коли за неї вирішували. Навіть мертві.

Вдома було тихо. Ліана розпалила піч, поставила воду, сіла за кухонний стіл і поклала перед собою конверт. Чорна печатка з чотирма колами тьмяно блищала у світлі свічки. Вона довго дивилася на неї, а потім зламала віск.

Папір був такий щільний, що тріскотів під пальцями. Чорнило, як і вчора, здавалося свіжим.

Шановна панно Вейр.

Ваше ім'я внесено до реєстру студентів Академії Арканум. Ви маєте з'явитися до Головної брами до першої ночі нового місяця. Карета прибуде на площу міста Елмір на світанку третього дня від отримання цього листа. Проїзд оплачено.

Академія не приймає відмов без особистої явки до Ради.

Канцелярія Аркануму.

Ліана прочитала лист двічі. Потім третій раз, повільніше, і щось змусило її зупинитися на нижньому краї сторінки. Там була невелика графа, схожа на клітинку з форми: тонкий рядок з написом «Рід». Порожній. Не викреслений, не перекреслений, а просто такий, ніби писар поставив у ньому крапку, не наважившись нічого написати.

Вона перечитала лист ще раз, шукаючи помилку в написанні свого імені, але помилки не було. Усе було правильно: Ліана Вейр. Елмір. Будинок біля лісу.

Про Арканум знали навіть діти в Елмірі. Туди їдуть лише ті, чиї батьки й діди були магами. Листи надсилають з родових книг, з гербових реєстрів. Ніхто не вступає до Аркануму «просто так».

А в неї не було ні роду, ні книги, ні навіть знання про власних батьків.

Ліана відклала аркуш і потерла обличчя долонями. Стало холодно, хоч піч тріщала. Вона пішла на горище й поставила перед собою скриню, якої не відкривала кілька років: Марині речі, які лишалися недоторканими навіть після сімнадцяти літ разом. У скрині пахло сухою лавандою. Зверху лежала стара вовняна хустка. Під нею — акуратно складене темне полотно.

Вона одразу зрозуміла, що це.

Плащ, у якому Мара знайшла її на дорозі. Ліана бачила його лише двічі, дитиною, і тоді він здавався величезним, як ніч. Тепер вона розгорнула його на колінах. Вовна, але не така, як у місцевих: щільніша, тонша, з вплетеною ниткою, що мерехтіла при світлі свічки, ніби всередині сховалося ще одне небо. Ні гербів, ні ярликів, ні ініціалів.

Тільки внизу, на самому краю, було зашито щось тверде. Ліана намацала пальцями, розпорола нитку ножем для трав і витягла клаптик темного шовку, складений учетверо.

Розгорнула. Порожній. Ніяких слів, ніяких знаків. Тільки одне слово на самому куточку, ледь помітне, виведене тією ж рукою, що й на конверті:

«Повернись».

Вона довго дивилася на нього. Потім перевернула. З іншого боку нічого не було.

— Ну звісно, — прошепотіла Ліана в порожню кімнату. — Нічого зайвого. Ніякого пояснення. Просто повернись.

Голос її був не таким гострим, як хотілося, і це злило ще більше.

Наступного ранку до неї прийшов покупець.

Пан Хорвін, який тримав млин за містом, давно заглядався на їхній дім. Він приніс кошик яблук і слова, які Ліана вже почула на цвинтарі тими самими інтонаціями: «Співчуваю, дівчино. Розумію, що зараз не час». Потім він назвав ціну.

Вона була вдвічі меншою від тієї, на яку розраховувала.

— Дім старий, дах треба міняти, — м'яко пояснив він. — Тобі ж одній не впоратися. Навіщо тобі цей тягар?

Ліана дивилася на нього довго. Мабуть, надто довго, бо пан Хорвін почав крутити в руках капелюх.

— Я подумаю, — сказала вона.

Він пішов. Вона стояла посеред кухні, дивилася на яблука, що лишилися на столі, і раптом чітко зрозуміла, що ніякої крамниці в столиці не буде. Не цього літа і, можливо, взагалі. Розмову з паном Хорвіном вона провела у власному домі, а відчувала, що стоїть у чужому.

Усе, що вона планувала, тримало її на місці, доки жила Мара. А тепер, коли її не стало, лишалися тільки питання.

Хто залишив немовля на дорозі? Чому кулон завжди холодний? Хто вписав її ім'я до реєстру, куди не потрапляють люди без роду? І чому мати, яка ніколи не боялася ані грози, ані хвороб, ані містян, боялася одного листа?

Ліана дійшла до вікна. За склом стояв ліс, спокійний і темний, як завжди. Ніби сам нічого не знав.

Вона могла лишитися. Могла продати дім за півціни, спалити лист і плащ, усе життя не думати про порожню графу. Це було б розумно. Це було б безпечно. Мара цього хотіла.

Але Мара вирішила за неї, не спитавши, і в цьому була вся річ.

Ліана торкнулася кулона на грудях. Холодний метал відгукнувся не теплом, а чимось схожим на очікування.

— Гаразд, — сказала вона вголос. — Я поїду. Не тому, що ви мене кличете. А тому, що хочу почути це від когось, хто скаже мені в обличчя.