Розділ 1. Остання гроза

У Елмірі кажуть, що погода приходить з лісу. Ліана Вейр ніколи в це не вірила: вона взагалі не любила речей, які всі повторюють, не перевіривши. Але тієї ночі, коли перша блискавка розколола небо над їхнім дахом, вона вперше подумала, що містяни могли мати рацію.

Вона сиділа біля ліжка Мари вже третю добу. Свічка догоряла, у глиняній кружці холонув відвар із материнки та шипшини. Мара випила з нього три ковтки й відсунула його, як відсувала все, що не допомагало. Травниця, яка півжиття лікувала півміста, знала рецепт від кожної хвороби. Крім тієї, якою хворіла сама.

— Ти не спиш, — сказала Мара, не розплющуючи очей.

— Сплю. Це в мене такий сон, із відкритими очима.

Куточок Мариних вуст сіпнувся. Ще півроку тому цього вистачило б, щоб обидві розсміялися. Тепер Мара лише видихнула, тихо й коротко, і Ліана відчула, як щось стислося в грудях.

За вікном вітер бив у віконниці. Над головою тремтіли пучки трав, що висіли під стелею: звіробій, полин, сухі китиці лаванди. Вони шурхотіли, наче хтось ходив горищем. Увесь дім пах Мариними руками: димом, медом і гіркотою кори. Ліана подумала, що не уявляє, як цей запах може лишитися без неї.

Влітку вона збиралася їхати. Про це вони не говорили, але Ліана давно склала план: продати дім, переїхати до столиці, зняти маленьку лавку на тихій вулиці й торгувати травами. Без грози, без лісу, без старих казок про тих, хто вміє чаклувати. Просте життя, яке можна побачити наперед. Мара знала про цей план, бо в цьому домі неможливо було щось приховати. І жодного разу не заперечила.

Тепер Ліана думала, що, можливо, саме тому.

— Дай мені руку, — прошепотіла Мара.

Ліана взяла її долоню. Вона була сухою й легкою, як пучок трав.

— Пообіцяй мені дещо.

— Ні.

— Ти навіть не спитала...

— Ти завжди так починаєш, коли хочеш, щоб я щось зробила, а потім жалкувала. — Ліана намагалася говорити різко, але голос підвів її. — Спочатку скажи, що це.

Блискавка освітила кімнату білим, і Ліана на мить побачила Мару так ясно, як ніколи: гострі вилиці, сивину, зморшки біля очей, ніби хтось креслив їх довгими вечорами. Потім знову стало темно. Загуркотів грім, і склянки на полиці тонко задзвеніли.

— Якщо колись прийде лист із Аркануму, — сказала Мара, — не їдь туди.

Ліана не відразу зрозуміла, що почула.

Арканум був словом із легенд, як дракон чи Чорний Бір. Це місце, де вчаться маги, а маги народжуються в родах, про які пишуть у книжках. Такі роди не живуть у дерев'яних будинках на околиці Елміра й не збирають звіробій для аптекарів.

— Мамо, — сказала вона обережно, — нам не пишуть з Аркануму. Ми нікому не потрібні в Аркануму.

— Просто пообіцяй.

— Чому?

Мара мовчала. У тиші було чути, як крапає вода з даху у вирву під стіною.

— Чому, мамо?

— Бо я не можу пояснити. — Її пальці ледь стиснули Ліанину долоню. — Бо я сама знаю не все.

Ліана відчула, як усередині спалахує знайома, гаряча образа. Так було завжди, коли вона впиралася в чужу мовчанку. Найгірше було не те, що від неї щось приховували, а те, що хтось, поки вона спала, вирішив, скільки їй знати.

— Ти від мене щось ховала, — сказала вона тихо. — Усе життя.

— Я хотіла, щоб ти жила.

— Це не відповідь.

— Це єдина, яку я маю.

Вони довго дивилися одна на одну. У світлі свічки Мариного обличчя майже не було видно, тільки очі, темні й уперті, такі самі, як кожного разу, коли вона казала: «Ти моя донька. Цього достатньо». Ліана чула ці слова відтоді, як навчилася розуміти мову. Мара говорила їх так, ніби це були не слова, а замок на дверях.

Кожного року, в день, коли Ліані виповнювалося ще на рік, Мара розповідала ту саму історію. Осінь, гроза, стара дорога за містом. Вона поверталася від хворої й почула плач і знайшла під розкритим від вітру кущем шипшини згорток: темний плащ, а в ньому немовля, мокре, але живе. На шиї в дитини висів кулон на тонкому ланцюжку. Срібний, з непомітним символом на кришці, якого Мара ніде не бачила, хоч знала майже всі знаки, що їх малюють на аптечних знаках у трьох містах.

Ліана носила той кулон відтоді, як пам'ятала себе. Він завжди був холодним. Навіть у літню спеку, навіть коли вона тримала його в кулаці, доки не німіли пальці. Вона звикла торкатися його, коли нервувала, і зараз її рука сама піднялася до горла.

— Ти нічого не хочеш мені сказати? — спитала вона. — Ні про дорогу, ні про плащ, ні про кулон. Ні про лист, якого я не чекаю?

Мара повільно похитала головою. У кутку її ока блиснула сльоза.

— Я не змогла б, навіть якби хотіла, — сказала вона. — Присягаюся.

Це прозвучало дивно. Не «не хочу», а «не змогла б». Ліана відкрила рота, щоб перепитати, але Мара вже заплющила очі. Груди піднімалися повільно й нерівно.

— Мамо?

— Я тут.

— Якщо ти тут, то скажи мені правду.

Мара ледь усміхнулася.

— Ти завжди задавала забагато запитань, — прошепотіла вона. — Це не найгірше в тобі.

Ліана не пам'ятала, коли саме грім став тихішати. Вона просто помітила, що вітер більше не б'є у віконниці, що свічка майже догоріла і що в кімнаті стало дуже тихо. Мариної руки в її долоні більше не було: вона лежала поряд, спокійна, як у сплячої.

Вона довго не відпускала її. Потім обережно поклала на ковдру, погасила свічку, і кімната стала сірою, майже прозорою: за вікном починався світанок.

Ліана вийшла на ганок, бо не могла більше дихати в цих стінах. Повітря було мокре й холодне. Ліс мовчав, ніби теж когось поховав. Двір потопав у калюжах, а стежка до дороги перетворилася на потік бруду: ніхто, ні пішки, ні верхи, не зміг би пройти по ній цієї ночі.

Тому вона й не відразу повірила очам.

На дерев'яній балясині ганку, там, де завжди лишали записки для Мари ті, хто приходив по ліки, лежав конверт. Товстий, кремового кольору, з важкого паперу, який не міг бути дешевим. Жодного сліду калюжі чи бруду. Жодних відбитків чобіт на мокрих дошках.