*****

                     Всі описувані події придумані автором, співпадіння НЕ випадкові…

****
Теплий вечір, сиджу в кафе, першому у нашому місті літньому кафе. А що? Маю право. Я вже доросла, самостійна, працюю. До речі, непогано заробляю. Мама, будучи головним інженером, заробляє менше мене, звичайної дівчини службовця.

Чому б не побалувати себе ароматним чаєм з якоюсь нереально смачною випічкою? До речі, теж маю право. Комплекція дозволяє, спосіб життя рухливий. Одна поїздка на скелі і всі калорії згорять як в топці.

Але розповідь не про це. Загалом сиджу, спостерігаю за людьми – має найулюбленіше заняття. Можу годинами сидіти і просто дивитись на перехожих. Для чого? Сам не знаю. Просто спостерігаю і все. Лишень би ніхто не чіпав. Мені дуже комфортно на самоті. Ні, ні, я не соціофоб. Можу годинами тріщати без зупину на хвилюючи теми з людьми, які мені цікаві і симпатичні, можу реготати, як божевільна, можу жартувати, можу бути душею компанії, але час від часу мені потрібно зануритись в себе, відокремитись від оточуючого світу і побути  на самоті. Сьогодні як раз такий стан: сиджу, насолоджуюсь вечором, заходом сонця, чаєм, самотністю. І гітарою…

Стоп! Звідки взялася гітара? Повертаюсь з себе в оточуючий світ. Гітара і красивий, низький чоловічий голос. Пісня Бітлз. Обертаюсь.

За сусіднім столиком сидить дуже дивна компанія. Хлопці і дівчата, мої ровесники, здається нічого особливого, не враховуючи яскравого одягу, намист, браслетів, дивно заплетеного довгого волосся. Але не тільки це виділяє їх серед натовпу, кидається в очі вираз обличь: радісні, світлі, доброзичливі. Хлопці і дівчата сміються, дуріють, на них обертаються перехожі, незадоволено кивають головами, засуджують, а компанія, не помічаючи цього, власне не помічаючи, а не ігноруючи, живе своїм життям. Сміх і пісня, мир і кохання – хіпі, одним словом.

Подивилась на гітариста і обомліла. Високий, довге світле хвилясте волосся, широкий у плечах, довгоногий, з котячою грацією, старший від мене років на п’ять, зовсім дорослий хлопчик. Вдягнений у джинси, квітчасту сорочку на випуск, курточку з бахромою на рукавах, на ногах чоботи-ковбойки. А ще в нього сині, небесно-сині, величезні-величезні очі і дуже чарівна посмішка.

Розумію, що непристойно сидіти і дивитись в упор на людину. Заливаюсь фарбою, так, так, я часто червонію, тому що дуже сором’язлива. Старанно ховаю погляд, розуміючи, що була спіймана на місці «злочину».
Відвертаюсь, чіпляю горнятко з чаєм, у польоті лапаю його біля самої землі і зовсім соромлюся. Боковим зором помічаю, що синючи очі спостерігають за мною, а посмішка стає ще ширша. І це все під спів власника цих очей.
«Ah, girl, girl, girl…» - звучить його грудний, з помітною хрипотою, і від цього ще більш привабливий, голос.

Дуже люблю низькі голоси. Зауважила, що власників такого голосу можу слухати довго, отримуючи задоволення від резонансу, який виникає десь глибоко в середині, заставляючи серце битися частіше. Тьху ти! Біофізика якась суцільна. Знову відволікаюсь. Сиджу, залита гарячим чаєм, червона від сорому і не знаю, куди подіти очі. А хлопець то дивиться, і не просто дивиться, а сміється. Потроху заспокоююсь, розуміючи, що сміх зовсім не злий. Так і бавимось у переглядання: я пробую зробити вигляд що не дивлюсь, а хлопець навіть не пробує відвернутися. Жах якісь!

І уходити не хочеться, занадто цікава компанія, хм, може не вся компанія, а окремі її представники і сидіти теж не зручно, як дикунка якась.

Власник синіх очей вирішив, що достатньо мене з мене познущався. Припинив спів, відклав гітару і … пішов до мене. Куди, куди сховатися? Втікати пізно! Чесне слово, я ледве під стіл не чкурнула. Втягнула голову і прикинулася статуєю. Нормальна така статуя: з палаючими маковим цвітом щоками, облита солодким чаєм – просто мрія поета.

- Я  - Ден, ходи до нас, - з розуму з’їду від цього голосу і цих очей. Сомнамбулу бачили? Прошу любити і шанувати! Що треба мати в собі щоб мене, досить замкнуту, що відноситься з недовірою до незнайомих людей дівчину, ось так, запросто, повести за собою?
І думаєте не пішла? Пішла як у сні, як під гіпнозом.

Компанія з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається між мною і Деном, з якимись хитренькими , я би сказала, розуміючими посмішками, зустріла мою появу. Посміхатись посміхаються, але якось по доброму, зовсім як старій знайомій

- Як звати це чудо? – питає одна з дівчат, гарна, висока, струнка, з довгим золотистим волоссям, яскравим одягом і кепкою, хвацько повернутою на потилицю.
- Тома,  - від хвилювання в мене сів голос.
- Тома, Тамара, Мара,  - видозмінює моє ім’я дівчина і по черзі називає всіх присутніх. Угу, даремно старається, я в такому збентеженні не тільки чужих імен, свого не можу згадати, хоча, ім’я Ден, дивне якесь, не наше, врізалось у пам’ять міцніше, ніж двічі два – чотири. Дівчину, здається, звати Кет, і здається, вона ревнує. Ще цього мені бракувало!
- Чому Мара? – Ден з цікавістю дивиться на Кет.
- Мара, - тому, що ось вона є, а ось її немає, привід, мара.

Мама рідня, це у які демони мене записали? І так одразу. Навіть ні слова, крім імені, не встигла сказати. Ден рішуче усадив мене поруч з собою, взяв гітару і став співати. Ні, але як він співає!
Лапаю себе на тому, що починаю підспівувати. Я мало знаю пісень англійською, а ось вокалом володію непогано. Ден відразу відчув це, і ось, ми вже співаємо дуетом. Він веде, я на бек-вокалі. І враження таке, що весь світ зупинився, ми залишились утрьох: Ден, я і музика. Очі в очі, нота в ноту.

Хлопці і дівчата стихли, перехожі почали зупинятись, слухають. В паузі помічаю, що навколо нас зібрався вже пристойний натовп. А ми все співаємо. І голоси зливаються, його низький, хриплуватий, і мій, теж низький, але чистий глос. І звучить це досить таки непогано, мороз по шкірі йде. Якщо є мороз по шкірі від музики, значить, все правильно. Значить влучили.
Я взагалі-то не вокалістка, так, муркаю дома під гітару. На гітарі так, граю, при чому, класику. А це – рок!

Кет зняла кепку поклала на землю перед нашим столиком. І люди почали кидати туди гроші! Уявляєте, справжні гроші! За що? Ми ж нічого такого не робимо, просто співаємо собі в задоволення. Мабуть, не дарма говорять, що за задоволення треба платити, причому, чим більше задоволення, тим більша плата.

І тут хтось кричить:
- Атас, мєнти!
Бачу, як зі сторони центральної вулиці в наш провулок вирулює міліцейський «бобік», з нього вискакують правоохоронці, і розштовхуючи на ходу перехожих, несуться до кафе. Що тут почалось! Крики, шум, натовп шарахнувся від нас, як від прокажених, полетіли в різні боки перекинуті стільці. Мої хіпі зірвалися з місць і ламанули подалі від кафе, а я, я сиджу нерухомо. Не можу зрозуміти, за що, чому міліція, що ми такого зробили? Нікого не образили, та і не шуміли особо, просто співали.

Різкий ривок за руку зірвав мене з місця.
- Біжімо! – це Ден. В одній руці в нього гітара, в другій – я, а в очах чортики. Добре йому казати біжимо, хтось у чоботах, а хтось на височезних підборах і вузький спідниці.
 - Стій! – кричу йому, нахиляюсь, знімаю босоніжки і задираю спідницю. Ось, так зовсім інша справа, так можна бігти! Правда, не довго. Бігунья з мене, як з собачого хвоста сито. І угнатися за хлопцем, якому я без підборів до плеча не дістаю, ох, як не просто.
Господи, тільки би знайомі або, ще гірше, батьки мене зараз не побачили. Розхристана, боса, з задраною до непристойності спідниця, у компанії хіпі, гарцююча по центру міста – вид ще той! І все це під гогіт моїх товаришів по втечі.
« Тільки би батьків не зустріти, тільки би пронесло», - повторюю про себе, а, можливо, і в голос, як заклинання. Пронесло!

Безумним  натовпом ввалюємося в рейсовий автобус. З трудом розміщуємося на задній площадці. Людей багато, але пару вільних місць знайшлося. Ден усаджує мене, бере гітару і співає щось хуліганське і задерикувате. Кампанія на адреналіні, регоче, в захваті обговорює нашу втечу і підспівує Дену.

Тяжко дихаючи, сиджу і пробую зібрати в одну купу все, що відбувається в моїй голові. А там повний хаос, таргани з переляку поховалися і з жахом спостерігають, що витворяє їх господиня. Як могла, хоча і не пай-дівчинка, а якщо бути чесною до кінця, зовсім навпаки, але з нормальним, адекватним підходом до оцінки ризиків, наважитися на таке: піти у незнайому кампанію, стати порушником громадського порядку, а тепер з цією кампанією їхати невідомо куди і невідомо для чого?

Таргани в голові мовчать, а я думаю. А що тут думати? Тут відчувати треба.. А відчуття такі: ніхто мене не тримає, ніхто мені не погрожує, навіть навпаки, Кет, мені так здається, була би рада, щоб зникла як мара. Хоча, судячи з того як дивиться на мене Ден, все ж таки тримають. Хто він? Зовсім незнайомий хлопець, якого я знаю не більше години, але який, як мені здається, мені не байдужий. Хіба таке може бути? Щоб з’явились якісь почуття, треба хоча б познайомитись. А тут… навіювання якесь.

В автобусі, розпалені обговорюванням подій, ми все ж таки нашуміли сильніше, ніж могли витримати пасажири. Дядечко, що сидів навпроти нас на боковому сидінні, став кричати, обзивати бандитами, сволотою недобитою і іншими образливими словами. Смикаюсь, щоб щось відповісти, але Ден стискає мою руку і тихенько на вухо говорить, щоб не звертала уваги. А в мені все кипить. Мої таргани в голові виповзли з укриття, вишукувались у бойове каре і готові йти в бій. Але тихий голос Дена прозвучав для них , як грім серед ясного неба командою «Вільно!» і всі незадоволено розійшлись по своїм місцям. Не дали нам повоювати за справедливість. Так, ми не праві, що так шумно. Але чому відразу сволота, бидло і стріляв би?

На зупинці зайшли ще пасажири. Вільних місць немає, давка, духота, ми вже мовчимо, а дядько далі волає, причому, чим тихіше ми себе поводимо, тим голосніше він кричить. Перед нами зупинилась вагітна жінка. Ден мовчки перекидає гітару через плече і поступається місцем. Ого! Не дядько, який волає благим матом про культуру, а хіпі, якого тільки що цей правдошукач тільки що обізвав сволотою. Чудні справи творяться на землі!

Я поступаюсь місцем жінці похилого віку. Мене так виховали, не можу сидіти в громадському транспорті у присутності вагітних, маленьких дітей і стариків. І чоловіків оцінюю по тому, як він відноситься до цих категорій населення. Для мене вчинок Дена не був подвигом, це нормально, коли чоловік так поводиться. Сильний має дбати про слабкіших. Не поступився місцем, не пропустив вперед, не подав руки, не допоміг нести важку сумку, не перевів бабцю через дорогу, не допоміг піднятися тому, хто впав – ти не чоловік, ти – слабак. Так, не в той час я народилась!

Ми стоїмо, в проході тісно, мене зачепив хтось з пасажирів, ледве встигла вхопитись на верхні поручні. Чи то стою, чи то вішу і їду невідомо куди і невідомо для чого.

Відчуваю, як позаду мене відбувається якісь рух і дві величезні ручищі хапають поручень біля моїх рук і в вухо мені так тихенько: «Тримайся, я прикрию».
Ден! Дивлюсь в його очі, а там – безодня. Так і їдемо, притиснуті один до одного. І мені приємно тільки від свідомості, що за спиною стоїть мужчина, якій не дасть мене образити, захистить.

Відчуваю дихання Дена в себе на потилиці, його розпалене тіло і мені добре і спокійно. А потім він поцілував моє волосся. Прямо в автобусі, на очах у цілого натовпу.
Накрило мене, як окропом обшпарило. І мені не було діла ні до кого. Мені має бути соромно, повинна обуритися? А мені все рівно на всіх, крім цього малознайомого хлопця.


Не знаю, які флюїди він випромінює, не знаю, що відбувається зі мною, але я готова йти за ним на край світу.

- Куди ми їдемо? – хриплим від надлишку емоцій голосом питаю Дена.
- А я тобі не сказав? На рок-концерт! Я спеціально приїхав у ваше місто, щоб попасти на нього.

Цікаво, скільки ще емоцій може витримати мій мозок? Справжній рок-концерт! Фантастика! Рок я, вихована на класиці Баха, Моцарта, Бетховена, Шопена, почала слухати зовсім недавно.

Сталося це на додаткових заняттях по музиці. Наш вчитель з класичної гітари, а за сумісництвом  фанат року, займався зі мною і моєю напарницею по дуету понаднормово. Ми готувались до якогось фестивалю. Юрій Васильович, так звали вчителя, щоб не нудьгувала, поки він ганяє Наталку по партитурі, вдів на мене навушники, поставив платівку з якоюсь рок-оперою, вручив в руки обкладинку з перекладом тексту. «Ісус Христос – суперзірка» - це ні про що не говорило. Зазвучали перші акорди і я скинула навушники. Що за какофонія? Бррр…

Вчитель розсміявся і замість того, щоб розучувати з Наталкою пасажі, став мені розповідати про рок: історію, принципи побудови рокових композицій, порівнював з симфонічною музикою. Це було як відкриття нової Галактики. Незвичайне, незвичне звучання інструментів, але така зрозуміла з точки зору композиції музика. Знову на мою голову одягаються навушники. І пазл склався! Я почула! Яка ж вона проста і складна одночасно, ця рок-музика. Декілька мелодій, які одночасно виконують декілька інструментів, зливаються в одне ціле, переплітаються и доповнюють одна одну. Я сиділа, як зачарована весь час, поки тривала моя перша в житті рок-опера. Я була на іншій планеті, планеті на ім’я Рок!

А зараз мене везуть на справжній рок-концерт, з живим звуком! Таргани у моїй голові скакали від радощі, плескали у долоні і дружно скандували: «Рок, даєш рок!» - і показували «козу».

Концерт проходив в актовому залі величезного заводу. Уявляєте зал, з рядами м’яких крісел и килимовими доріжками? Все пристойно і благородно, ряди доблесної міліції по периметру зала. А ці для чого? І натовп рок-фанатів, що з нетерпінням чекали початку концерту. Монітори, дроти, сліпуче світло софітів, величезна ударна установка, клавішні, гітари – це все дисонувало з обстановкою залу.

І ось група виходить на сцену, звучать перші акорди, зал вибухнув криками, публіка повскакувала з місць, люди співають разом з вокалістом. Мимоволі зливаюся з натовпом, відчуваю, як музика вливається в мене, поглинає повністю, уносить з реальності.

Концерт тривав години дві. І всі дві години ми не присіли ні на хвилинку, танцювали, співали. Ми були одним організмом, дихаючим і співаючим в унісон, ми були силою, яка може знести любі перепони. Ось тоді я і зрозуміла, чому рок поза законом, чому в залі стільки міліції. Нас боялися, молодих, сильних, мислячих не так, як хоче від нас система.

Звучать останні акорди наступає тиша. Так, по зрівнянню з тим, що відбувалось декілька хвилин тому, це була тиша. Пробираємось до виходу. Все, казка скінчилась! Мені пора, з цим у мене в родині строго: о десятій вечора я маю бути в хаті. Татові все одно, що я вже доросла дівчинка, що живу своїм життям. Для бувшого воєнного дисципліна – основа всього.

Прощаюсь з моїми новими знайомими як з рідними. Компанія їде автостопом в гори, а мені у центр міста. Ден обнімає мене за плечі:
 - Я проведу.
- Ого, Ден. Не впізнаю тебе, що з тобою? – звучить ревнивий голос Кет,  - мене ти ніколи не проводжав.
Мені незручно, так, якби я увела хлопця. Але не я приймаю рішення, це рішення Дена, а в мене немає сил пручатися. Дуже хочу побути з ним ще трохи, хочу ближче познайомитись з цим незрозумілим і такою хвилюючою мене людиною.

Неквапливо крокуємо нічними вулицями, притихлі, втомлені від  розмаїття подій і емоцій. І говоримо, говоримо, говоримо, говоримо. Ден розказує про хіпі. Одне діло читати і дивитись по телевізору про них те, що говорять наші ЗМІ, зовсім інше – слухати з перших вуст. Не можу собі навіть уявити, що можна жити в нашій країні по зовсім іншим законам, на мій погляд, дуже правильним. Мир, дружба, кохання… Розумію, що у хіпі теж не все гладко, що вони теж система, яка, як люба система, не позбавлена недоліків. Але є одне велике «але», яке робить близькими для мене їх погляди на життя  - вони не пригнічують людину, не примушують бути такими, як всі. Вони за мир, вони за кохання, вони проти війни і насилля. Вони за Особистість! Ще одна планета відкрилась для мене сьогодні – планета Хіпі.

Ось  мій дім, у вікнах горить світло, батьки не сплять, чекають. Уявляю, що зараз буде! Але дуже хочеться ще побути з Деном. Сідаємо на лавку в скверику, що через дорогу від мого під’їзду.

Стало прохолодно, Ден знімає куртку і накидає мені на плечі. Мені тепло і спокійно, з насолодою вдихаю запах Дена, такий незнайомий і рідний одночасно. Як так то? Бачу людину перший раз в житті, а враження таке, що ми знайомі сто років.

- А як тебе звати насправді?
- Саша, Ден – це від прізвища.
- А звідки ти, де живеш? – засипаю хлопця питаннями.
- Я – житель планети Земля, - сміється він, ніжно гладячи мене по голові.
Притискаюсь до нього, чую биття його серця, воно стукає часто-часто.
- Ти залишишся у нашому місті? – дуже боюся його відповіді і одночасно хочу її почути.
- Ні, маленька, я ніде довго не затримуюсь.
Моє серце обривається, дихання збивається, сльози самі собою навертаються на очі. Перший раз я зустріла хлопця, за яким готова йти на край світу, лишень би покликав, але він не кличе, а коли питаю чи можна з ним, відповідає:
- Ні, Мара, тобі зі мною не можна. Ти чиста, домашня, а я… - він шукає слово, - я – хіпі.
- Я теж буду хіпі!
- Не вигадуй, вчись, працюй, стань доброю дружиною і мамою, просто живи.
Сльози самі собою течуть по щокам, плачу мовчки, гадаючи, що Ден не побачить. Але він побачив, цілує заплакані очі і колихає, як маленьку, заспокоює, мовчки, без слів. Мені погано, дуже погано.
- Не сумуй в житті так буває зустрічаєш людину і розстаєшся, все наше життя складається з зустрічей і розтавань.
- Ми побачимось ще? – шепчу, притискаючись до його плеча.
- Все може бути. Живи сьогоднішнім днем, тому що минуло вже пішло, його не повернеш, а майбутнє може просто не настати. Радуйся тому, що маєш на даний момент і ти будеш щаслива, Мара моя. Заплющ очі.

Я слухняно заплющую. Ден вдягає мені щось на шию, якісь кулон. Дуже хочеться подивитись, але я слухняно сиджу з заплющеними очима.
- Рахуй до десяти і відкривай очі.
- … дев’ять, десять, - рахую вголос. Що він придумав? Сюрприз?

Розплющую очі. Дена немає! Він зник, тихо, беззвучно.
- Ден, Ден,  - з відчаєм кличу, кидаючись вулицею.
Його немає! Ніде немає! Тільки на моїх грудях залишився шкіряний шнурок, на якому висить срібне колечко. Все, більше нічого! Так, якби не було ніякого  хлопця, що так запав мені в душу, що перевернув мою свідомість.
Мабуть, хтось там, зверху, посилає нам потрібних людей і потрібний час, щоб направити нас туди, куди далі ми підем самостійно, проживаючи своє життя.

Сиджу на лавочці, сумна, розчавлена, стискаю у руці колечко і плачу. Ти увірвався в моє життя стрімкою кометою, прокреслив яркий слід і зник, назавжди залишившись в моєму серці. Кожен раз, проходячи повз кампанію хіпі, я з надією буду вдивлятися в лиця, шукаючи тебе серед строкатого натовпу. Ти – моя мара…

2 червня 2015 р.