Розділ 39

Яніна

З Дем'яном будь-яка трагедія стає несуттєвою, будь-яку тугу він розбавляє своїми жартами, дотепний, розумний, розкутий. Він за будь-який двіж, йому подобається мене дражнити і йому завжди є що розповісти, він дуже цікавезний хлопець. З ним легко… до певного моменту. Ці моменти я почала помічати через тиждень, вони стали вираженими, а до цього Дем, мабуть, дуже добре прикидався або краще тримав себе в руках. Він почав торкатися мене не як друг, ці чуттєві погладжування вже не проста симпатія. …А погляди! Навіть я зі своїм майже нульовим досвідом розумію, що коли Дем ось так дивиться на мене сп'янілим від бажання поглядом, менше, що він хоче – це поцілувати мене. ...Але я поки не можу, я не готова, у мене в душі безлад і роман з цим хлопцем мені точно зараз не потрібен.

А сьогодні ввечері ми зіткнулися на другому поверсі біля дверей у ванну кімнату. Я дуринда і піжаму свою забула в спальні, і банний халат не накинула, вискочила в одному рушнику, а тут Дем'ян мені назустріч. …Ніколи не бачила, щоб чоловічий погляд так різко темнів і ставав важким, він мене цими очима за дві секунди до стінки притиснув, і тільки потім зробив крок і легенько втиснувся в мене своїм тілом.

— Ясю, ти так смачно пахнеш полуницею, — перехопивши мої зап'ястя, нахилившись, водить губами на моїй скроні.

— Деме...

— Я думав буде простіше, але ні фіга не просто, коли хочеш, а взяти не можна.

— Дем'яне, охолонь, — сіпнувшись, знову намагаюся привести його до тями своїм обуренням. — Адже ми друзі. І це не зміниться.

— Все змінюється, крихітко. Ти ж пам'ятаєш, я казав, що дружби між чоловіком та жінкою не існує, коли один із них хоче. А я хочу. Так, Ясю, я поганий хлопчик, мені не вистачає терпіння.

— Вірю, що ти зможеш взяти себе в руки і не зіпсуєш наших стосунків. Деме, мені зараз зовсім не до цього. Інакше мені доведеться переїхати, — мої слова трохи остудили запал цього сіроокого чортяки. Відпустивши мої зап'ястя, Дем'ян скрушно зітхає:

— Але ж я тобі хоч трохи подобаюся? — буркнувши, насупився і зробив крок назад. Прямолінійній людині потрібно платити у відповідь прямолінійністю.

— Подобаєшся. Ти класний, але… Ти розумієш, — відповідаю пошепки, не відводячи погляду.

— Розумію, — знову важке зітхання. — Повернуся пізно! — Розвернувшись, збігає зі сходів, чую, як спочатку брязнув ключами, потім грюкнув дверима. Хтозна куди його понесло проти ночі, чи ганяти на байку вечірніми вулицями, чи до тієї, хто йому не відмовить.

Залишившись сама, набираю маму, судячи з усього вона вже має бути вдома. Не подобається мені її нерішучість, жалість до цього виродка та аргумент «що люди скажуть». Начхати, що вони скажуть, адже це не вони отримують кулаком в обличчя.

— Привіт, доню. Ти вчасно, мої гості тільки-но розійшлися. Дівчата приходили, Люда та Валя. Теж радять мені наважуватись на переїзд, але мені страшно. Раптом він мене знайде та ще гірше зробить? — Раніше мені так прикро було, що я не схожа на мою прийомну маму, ні зовні, ні за характером. А тепер навіть радію, що в мене зовсім інший характер, норов, як стверджує Дем'ян.

— Не шукатиме він тебе. З ним поговорять серйозні люди і Антон буде боятися навіть думати про тебе. Годі вже його терпіти, мам! Адже він тобі жити не дає! Зацькував і видресирував під плінтус забиватися. Прошу, заради мене, подумай про себе.  

— Добре-добре, завтра дам відповідь покупцям. Продам квартиру, звільнюся з роботи і поїду в Нікополь тітку доглядати, він про неї не знає. Ти як, моя хороша? — Не знаю, що це за психологічний комплекс такий, але моя мама не вміє і навіть не хоче жити для себе, вічно їй потрібно про когось дбати, доглядати, не мене так співмешканця свого, тепер ось до тітки зібралася.

— У мене все гаразд! Самопочуття в порядку, живу у… — мало не ляпнула «у друга». Не треба їй знати про Дем'яна, знову хвилюватись почне, запитаннями мене замучить. — У дуже добрих людей, винаймаю кімнату. Незабаром стану студенткою. Тож ніби біла смуга широка і обрій чистий.

— Я така рада за тебе, моя маленька. Надихатимуся твоїм щастям. Завтра подзвоню, розповім, як все пройшло. Цілую, — тільки закінчила розмову з мамою, як телефон пискнув повідомленням.

Тепер… коли від Максима прилітають повідомлення, у мене починають тремтіти руки. Сумую за ним до болю. Щоразу хочеться ревіти від жалю до себе та злості. Знаю, що не повинна так реагувати, але це ж моє перше кохання, мені розбили серце вперше і я поки що вчуся накладати шви, посміхатися через силу і не зачаровуватися такими ідеальними красунчиками, щоб потім не розчаровуватися.

«Ти в порядку? У четвер тобі треба підійти до приймальної комісії Києво-Могилянської академії та запитати Нестора Івановича. Не забудь документи. Там на тебе вже чекатимуть»

Навіщо він запитує, чи я в порядку? Хіба не зрозуміло? Трясця, танцюю на даху від радості! Хочеться відповісти прямо, у стилі Демона, написати, що я лізу на стіни і дуже хочу його ненавидіти, але чомусь не виходить. Але натомість я відправляю йому коротке та сухе:

«Все ОК»

А потім ще довго дивлюсь на екран телефона. Він одразу ж прочитав, хотів щось ще написати, але передумав. Сьогодні у мене відповідний настрій, тобто паршивий, навіть не тішить, що Макс домовився про мій вступ, тому вирішую відправити йому ще одне повідомлення, розворушити нашу драму:

«Обіцяй, що будеш щасливий»

Наївна дурепа вирішила, що він відповість щось у відтінках ностальгії, але Максим знову підкреслив крапку, яку поставив раніше:

«Чому будеш? Я вже щасливий»