Розділ 28

Максим

Я не зміг встояти перед цією спокусою. Не цього разу. Зрештою, я не залізний. Коли останнім часом не можеш викинути її з голови і постійно себе запитуєш: «А раптом я помиляюся і в нас може все вийти? Ну то й що, що п'ятнадцять років різниці. Не ми перші, не ми останні, щастя ще й не таких парує» — вона несподівано робить перший крок, точніше ставить шах і мат моїй витримці цим своїм «хочу цієї ночі стати твоєю, адже ти обіцяв мені все, що завгодно». Так… обіцяв. А ще обіцяв, що все у тебе буде гаразд, дав гарантію. Але мені так хочеться тебе обійняти та заспокоїти, що я більше не можу протистояти цьому бажанню… греблю прорвало.

…І я був з нею незвично для себе ніжним та обережним. Я як той садівник, який тремтячою від хвилювання рукою підстригає рідкісного сорту троянду, яку він плекав довгі роки і не міг на неї надихатися. Моя дівчинка стала жінкою. Вона солодка, як крадений мед. Бачу її сльози і горло стискає спазмом. Я ідіот... без толку мої умови, адже вона мене не просто так обрала, в глибині душі я знаю, що вона вже в мене закохана, просто не хочу для себе акцентувати на цьому увагу. Як полюбила – так і розлюбить, я на неї не заслуговую. Але боже... як же я її хочу!

Є мужики, яким в кайф брати незайманих, бо вони затісні і як ті перелякані лані, але особисто я таких дівчат уникав, як на мене з ними багато мороки, ти ніби сапер, який, не роблячи різких рухів, намагаєшся її розмінувати. Але кохатися з незайманою, яка глибоко запала тобі в душу і ти намагаєшся приховати навіть від самого себе, що на сьомому небі від щастя через те, що став її першим — це зовсім інші відчуття і сталося це зі мною вперше. І ось тепер вона спить у мене під боком, а я лежу, як останній дурень, і дивлюся в стелю. Можливо, завтра я себе за це зненавиджу, можливо, Яніна дуже скоро зненавидить мене, але чорт забирай, як же мені зараз добре. По тілу досі розноситься приємна пульсація і поколювання, серце в грудях гуркоче, руки самі собою тягнуться її обійняти, притиснути якомога сильніше, хочеться увібрати її в себе і застигнути навіки. Балдію від запаху її шкіри, проводжу губами по її плечу, насолоджуючись шовковистістю дівочого тіла. Яніна одразу щось промуркотіла уві сні і мені цього вистачило, щоб знову збудитися. Що я точно знаю, у чому сто відсотків упевнений — я ніколи не забуду цієї ночі і цих особливих відчуттів поруч із нею. Але я відпущу її, перша закоханість повинна бути для неї лише уроком, її молодість тільки починається і попереду ще стільки відкриттів, досягнень, нових знайомств. Можливо, ми зустрінемося випадково за кілька років, і я побачу перед собою неймовірно красиву, впевнену у собі молоду жінку, горду, незалежну, знаючу собі ціну. Вона, безперечно, згадає нашу ніч, але на той момент я вже буду їй не потрібен і, якщо наша зустріч таки трапиться, я хотів би побачити в її очах, що вона зрозуміла, чому я дозволив їй піти.

…Чую, що дзвенить будильник, але не можу змусити себе прокинутися. Я таки заснув, зважуючи свої драматичні думки, і тепер не можу продерти очі. Тут би ще усвідомити, що вперше у моєму ліжку переночувала дівчина. У мене був принцип — жінок у мою холостяцьку фортецю не водити і тим паче не спати тут із ними. Вирубаю будильник і зависаю, дивлячись на її симпатичні оголені сідниці та спину. Так солодко спить після нашого нічного божевілля і навіть пекельний репет будильника їй не перешкода. …От би зараз навіки зупинити час… зберися, довбню… заради неї. Ти завжди будеш її хотіти, але спочатку її потрібно врятувати.

— Янусю, пора прокидатися. Ти ж пам'ятаєш, що нам потрібно до лікарні? — Прикриваю її наготу, щоб знову з котушок не злетіти. — Я в душ. Давай, пані Котик, розплющуй оченята, — цілую її в скроню і змушую себе підвестися.

— Не хочу нікуди їхати, — бурмотить вона нещасним сонним голосом. Ех... схопити б тебе в оберемок, посадити до себе на коліна…

— Треба. Як ти почуваєшся… після вчорашнього? Нема неприємних відчуттів? — Як джентльмен я повинен поцікавитися.

— Та все нормально зі мною, — сідає в ліжку. — Краще б я ще раз втратила цноту, ніж лягати під ніж хірурга, — невесело жартує, закутується в простирадло і шльопає до дверей, біля яких раптом обертається до мене. А я наче чекаю, стою, як укопаний. Просто мені здалося, що вона має щось сказати з приводу цієї ночі, підсумувати враження.

— Добре мати такого фея, як ти. І проблеми можеш вирішити, і подарунок зробити, і життя врятувати, і позбавити невинності. Пощастило мені. Я серйозно, бо мені було дуже добре з тобою, Максе. Але ти не хвилюйся, випрошувати добавки не стану. Не закохаюсь у тебе… тобі на зло!

Ось і зрозумій після цього жінок. «Це не ти мене відпустив — це я тебе покинула», якось так. Що ж… мені подобається її позиція, обрала злитися, а не киснути. Не закохається вона.

Часу замало, збираємось швидко, зараз не до сентиментів та роздумів. Хоча, напевно, я нервуюсь сильніше, ніж вона. Прямо з ранку шалено бісять світлофори і повільні пішоходи!

— Ти ж не хвилюєшся? — тягнуся за її рукою, стискаю долоньку.

— Вже ні. …Ти завтра не приходь. Просто зателефонуй до лікаря і все дізнаєшся. Не хочу, щоб ти мене бачив після операції... нещасну бідолаху на білих простирадлах, — сказала і відразу відвернулася до вікна. Душать сльози, колюча мала?

— Я сам вирішу, коли мені приходити, а коли ні. Зараз я передам тебе в руки милим медсестрам, а в обід ще заскочу, привезу тобі поїсти, — бачу, що їй не до вподоби мій сталевий тон.

— Навіщо? Поруч є продуктова крамничка, я вискочу і куплю все, що мені потрібно, — надумала сперечатися, ну-ну.

— Ні, ти не вискочиш. Я привезу тобі нормальну їжу і простежу, щоб ти поїла, бо це для мене важливо! І це не обговорюється, Яніно!

— Максе, як ти не розумієш! — починає смикати ремінець своєї сумочки. — Я не повинна… звикати до твоєї турботи. Ти дав мені притулок, оплатив операцію, можливо навіть допоможеш потрапити до Могилянки, але ти не зобов'язаний тягати мені смачні обіди і тримати мене за руку, поки я відходитиму після наркозу. Це не твоя роль…