Розділ 18

Максим

Зранку мовчазна, погляд колючий, на мене намагається не дивитись і постійно зітхає. Ось знову, сіла на переднє сидіння, пристебнулася і зітхає, ніби її щось мучить.

— Поганий настрій? — цікавлюся не з ввічливості, мені справді хочеться знати.

— Лікарні напружують.

— Ну, мало кому подобається проходити обстеження. Я також туди не люблю ходити. Тому й вирішив скласти тобі компанію, щоб пані Котик не вішала носик.

— Справжній лицар, — знову зітхає. — Я підозрюю, що вони скажуть і заздалегідь впадаю у розпач. Операція мені не по кишені!

— Зате вона по кишені мені, якщо це єдиний спосіб тебе вилікувати, — відповідаю спокійно, доброзичливо, але Яніна, здається, нервує ще сильніше. Навіть довелося взяти її за руку на світлофорі. — Ти можеш розслабитися і дозволити долі штовхати тебе в потрібну сторону чи тобі подобається накручувати себе? Досить вже упиратися і приймати горді пози. До того ж ми ще нічого не знаємо. Лікар, якому я, до речі, довіряю, ще не виніс свого вердикту. Покараю, якщо будеш погано поводитися.

Фиркає у відповідь і трясе головою:

— Не даси солодкого чи в кутку на гречку поставиш?

— У мене інші методи.

— Здивуй мене, — починаю цінувати моменти, коли вона довго затримує на мені свій погляд. Світло-карі очі, майже бурштинові, довгі вії, ніякої тобі косметики, навіть губи не підвела. І ось ці губи, натуральні, по дівочі соковиті, не на жарт манять мене, тягне присмоктатися до них по-дорослому, грубо оволодіти її ротом, дряпаючи щетиною ніжну шкіру, дати їй відчути владу мого язика. Пффф… дарма я відмовився сьогодні від зустрічі з Інесою, щось мене плющить і рве на шматки. Добре, що Яніна своїм недосвідченим поглядом не помічає бугор в районі моєї ширинки.

— Повір, тобі краще не доводити мене до того стану, коли мені захочеться тебе покарати. …Дем'ян тобі не дзвонив? — Натяками про це не дізнаєшся, тому спитав прямо.

— Не дзвонив. А повинен? — Тепер вона посміхається не зрозумій з чого. І далі продовжує мовчати. Адже бачу, про щось думає. Знати б про що саме, бо це несподіваним чином стає для мене важливим.

Спочатку її забрали взяти кров, потім лікар довго розмовляв з нею, розпитував, вивчав її медичну картку, зробив УЗД, відправив на МРТ, а потім знову посадив нас перед собою:

— Буду відвертим, скажу, як є. Певен, результати аналізів лише підтвердять мої висновки. Потрібна операція, нирки ще можна врятувати. І операцію потрібно було зробити ще кілька років тому. Якщо тягнути — ми отримаємо ниркову недостатність, необхідність діалізу та заміну донорським органом. Оскільки в черзі на пересадку можна стояти довго, є ризик летального результату. Я навіть не хочу розглядати варіант терапевтичного лікування, воно вже до лампочки, тільки труїти свій організм. В даному випадку, уколи та пігулки — це неминуче наближення постійного болю та смерті. Не люблю говорити делікатними натяками, а ріжу правду прямо, мої пацієнти повинні оцінювати ризик без обіцянок-цяцянок та сюсюкань.

— Скільки коштує операція? — тихо видавила Яніна.

— Тебе не повинно це хвилювати, — переймаю ініціативу розмови на себе. — Арсене Михайловичу, мені сказали — ви найкращий хірург-нефролог, ви гарантуєте, що після операції Яніна зможе вести нормальний та здоровий спосіб життя?

— Максиме Андрійовичу, з усією повагою, але хірургу таких питань не ставлять. Я можу прогнозувати, та не гарантувати. На операційному столі, навіть якщо операцію проводить команда найкращих фахівців, може статися будь-що, починаючи з сильної кровотечі до зупинки серця. На моєму операційному столі найнижчий відсоток смертності, але щоб не наврочити я ніколи нічого не обіцяю. У лікарів свої прикмети. Розумію, ви хвилюєтеся за свою кохану дівчину, але операція — це єдиний варіант її врятувати.

— Я не його дівчина, — бубонить Яніна. Так і знав, що вона це зараз скаже.

— Вибачте, подумав, що ви пара, дуже гармонійно один з одним виглядаєте, — усміхається лікар-правдоріз, налякав її своїми варіантами, Яніна тепер біліша за його халат. — Завтра будуть готові результати аналізів. Але, судячи зі знімків, я б призначив операцію вже на наступний тиждень. Наприклад, у вівторок. Якби вона була моєю дочкою чи дружиною, чи найкращою подругою — я б прооперував її вже завтра.

— Завтра в будь-якому разі ми вам зателефонуємо і все вирішимо, — киваю лікарю, я його почув і в принципі рішення прийняв. Беру Яніну під лікоть і допомагаю їй підвестися. — Дякую за детальну консультацію. Яся трохи засмучена, але я з нею поговорю.

— Мені треба в туалет, — бубонить вона, не дивлячись на мене, в очах сльози, губи тремтять.

Ясно навіщо їй знадобилося в туалет, за хвилину після того, як вона зникла за дверима, чую приглушений звук ридання, тому не роздумуючи заходжу слідом. Так і є, плаче.

— Я не дозволяю тобі засмучуватися.

— Ти здурів? Це жіночий туалет! — схлипуючи, каже в ніс, розмазуючи сльози по щоках.

— Та мені начхати. …Іди до мене, — притискаю її до себе, обіймаю однією рукою, другою гладжу по голові. — Він може і не дає гарантії, зате я впевнений на всі двісті відсотків, що з тобою все буде добре. Ти одужаєш, якраз усе заживе до початку першого семестру. Закінчиш академію, забереш маму, вийдеш заміж, народиш дитину, постійно посміхатимешся, — відчуваю, як її плечі починають здригатися від сміху.

— Саме в такій послідовності? — намагається задерти голову, очі червоні, але вже не плаче.

— Так, саме в такій, — усміхаюся, намагаючись перебороти безглузде бажання її поцілувати.

— Я маю вижити і одужати, бо мені тобі ще борг за операцію повертати, — зітхає і усувається.

— Угу, потужна мотивація. А якщо я не візьму гроші?

— Візьмеш, за все, що витратив чи ще витратиш на мене. Ми підпишемо договір, я вже все придумала. Закінчу академію та відпрацюю. Може, вдасться працювати практиканткою у літні місяці, мені це потрібно, Максиме. Це почуття… коли сплачуєш рахунки, коли нікому нічого не винна… надає впевненості. Я дуже прошу тебе не супитися і погодитись зі мною.