Глава 25. Машина під будинком

Спала я погано. Найбільше заважало плече. Лікар сказав, що нічого страшного, просто розтягнення, але варто було лягти трохи не так -  і воно одразу нагадувало про себе.

На животі спати я взагалі не могла, хоча саме так звикла засинати ще з дитинства.

Крутилася, влаштовувала подушку то під голову, то під здорову руку, потім знову міняла положення. Один раз навіть подумала, що, можливо, на спині сплять виключно люди, які не мають плечей.

А по-друге, мені заважав Андрій. Не фізично, звичайно. Він сидів у моїй голові й уперто не збирався звідти виходити.

Раз у раз поверталася думками до нашої розмови в машині. В голові крутилося, як на повторі: «ви мені не байдужі».

Згадувала, як поцілувала його в щоку. От навіщо я це зробила? Відповідь була проста, я хотіла цього. 

І найсмішніше, що виправдання тут не придумати. Ніхто мене не штовхав,  не змушував. Я сама підійшла,  поцілувала й  пішла додому, навіть не озирнувшись.

Тепер лежу в ліжку о другій ночі й думаю, чи не виглядала я в той момент як абсолютно неадекватна жінка.

О третій ночі я вже була впевнена, що виглядала саме так. О четвертій почала сумніватися. А о п’ятій мене більше дратував сам факт, що я досі про це думаю.

Тому вранці прокинулася не в найкращому настрої.

— Мамо, а що в тебе з рукою?

Голос Максима змусив мене остаточно повернутися до реальності.

Я сіла на ліжку й побачила у дверях своїх дітей. Максим дивився на пов'язку з цікавістю, а Аня вже підійшла ближче й розглядала її так, ніби я щойно повернулася з експедиції на Еверест.

Учора вони вже спали, коли я прийшла.

— Нічого страшного, — сказала я. — Просто трохи пошкодила плече.

— А як?

— Тренування.

Максим скептично примружився.

— Ти ж сама тренер.

— І що?

— Тобто ти інших вчиш, як правильно займатися, а сама пошкодила руку?

— Ага.

— Дивно.

— Дякую за підтримку.

Аня обережно торкнулася пальцем краю пов'язки.

— Тобі боляче?

— Трішки.

Її обличчя одразу стало сумним.

— Мені шкода, мамо.

— Не треба мене жаліти. Я скоро буду як новенька.

— А ти зможеш мене піднімати?

— Поки що ні.

Аня засмутилася ще більше.

— А обіймати?

— Ну звісно, сонечко.

Вона одразу обійняла мене з боку, щоб не зачепити плече. Максим теж підійшов ближче.

— А ти у лікаря була?

— Так. Він сказав нічого серйозного, за пару днів все пройде. Треба трохи відпочити.

— Тоді відпочивай, — серйозно сказав син. — Ми сьогодні самі все зробимо.

Я дивилася на нього уважно.

— Усе?

— Ну… майже все.

— Що саме ти готовий робити?

Максим подумав.

— Можу не сперечатися з тобою до обіду.

— Дуже щедро.

На кухні настрій поступово покращився. Діти по черзі розпитували про лікаря, про те, чи доведеться мені носити пов'язку весь час і чи зможу я скоро знову тренуватися.

Я відповідала, що все буде добре і справді почуваю себе вже краще. Якщо не смикати  плечем, то  майже не болить.

Після сніданку ми почали збиратися. Я допомогла Ані вдягнутися, Максим сам зібрав рюкзак і ми всі разом вийшли.

Біля під’їзду я побачила її - мою машину. Вона спокійно стояла біля будинку.

Я так і застигла посеред двору.

— Що?

Максим озирнувся.

— Що сталося?

Я дивилася на машину й намагалася згадати вчорашній вечір. Я точно пам'ятаю, що залишила її біля спорткомплексу. Після травми я поїхала з Андрієм, а машину залишила там.

— Та нічого. Просто не можу зрозуміти, як вона тут опинилася.

В голові вже почала формуватися відповідь. Тільки Андрій міг це зробити. Колишній навіть не знав, що машина залишилася біля клубу.

Боже, він неймовірний чоловік. Він знає, що я не зможу нормально керувати з травмованою рукою тому сам перегнав сюди.

Я підійшла до машини, поклала долоню на капот, наче вона справді могла мені щось пояснити.

— Мамо, ти чого?

— Та нічого. Просто згадала дещо.

Зранку я збиралася провести день на дивані, як і наказав лікар, а тепер мені хочеться побачити Андрія і особисто йому  подякувати.

Завівши дітей в школу і садок, я викликала таксі і поїхала в університет. 

Учора Андрій сказав мені відпочивати, але, якщо подумати, нічого страшного не сталося. Травмована ліва рука, а права працює чудово. Писати і сидіти я можу, слухати лекції також. Врешті-решт, не на тренування ж я зібралася.

До університету приїхала якраз перед другою парою.

Поки піднімалася сходами, вже трохи шкодувала, що не залишилася вдома. Плече нагадало про себе, а після безсонної ночі хотілося кави й горизонтального положення. Коли зайшла в аудиторію, одногрупники одразу помітили пов'язку. 

— Іванно, що з тобою?

— Спорт.

— Ти що з парашутом стрибала?

— Ні.

— А що саме сталося?

— Тренажер пеевірив мене на міцність.

— І хто переміг?

Я подивилася на свою руку.

— Поки що тренажер.

Усі засміялися, але уваги я отримала багато. Хтось почав розпитувати, чи потрібна операція, хтось радив знайомого лікаря.

Через хвилину продзвенів дзвінок. Одногрупники розсілися по місцях  і в аудиторії стало тихіше. Через мить двері відчинилися і зайшов Андрій.

Він кинув короткий погляд на групу, поклав портфель на стіл і вже збирався почати лекцію, коли побачив мене. Його брови трохи піднялися.

— Бачу, у вас така жага до знань, що навіть травми не зупиняють.

В аудиторії хтось тихо засміявся. Андрій подивився на мене й додав:

— Що ж, похвально.

— Я теж так подумала, — відповіла я.

— Дуже добре. Тоді відкриваємо конспекти.

І все, І жодного натяку на вчорашню розмову. Ні погляду, ні зайвої усмішки.

Він був викладачем, я була студенткою, принаймні на цій парі.