Глава 24. Не байдужа

Коли ми вийшли з кабінету Назара, я відчула себе набагато спокійніше. Принаймні тепер знаю, що нічого не зламала. Просто розтягнення, пов'язка і десять днів без фізичних навантажень.

Останній пункт мене засмучував найбільше.

Для людини, яка займається спортом час від часу, десять днів — це взагалі не термін. Для мене ж це майже катастрофа, тому що спорт не тільки моє захопленням, а й робота.

Але сперечатися з травматологом я не збираюся. Тим більше Назар говорив так упевнено, що навіть у мене не виникало бажання перевіряти його діагноз за допомогою гугла.

Ми прямували до виходу. На мені досі була  кофта Андрія. Свою я тримаю в здоровій руці, бо одягнути її нормально все одно не можу.

Ми проходили повз рецепцію, я саме згадала про оплату.

— Андрію Сергійовичу, почекайте. я сплачу за прийом.

— Уже заплатив.

Боже, от коли він встиг?

— Поки ви були на рентгені.

Дівчина на ресепшині підтвердила:

— Так, усе оплачено.

— А скільки я вам винна?

В погляді Андрія був легкий  докір.

— Нічого.

— Але…

— Іванно, я сам обрав цю клініку, сам домовлявся з лікарем і сам вирішив, що ми сюди їдемо. Тому ви мені нічого не винні.

— Я все одно хочу знати суму.

— Навіщо?

— Щоб повернути.

— Не треба.

Хочеться  продовжити сперечатися, але побачивши вираз його обличчя вирішила не витрачати сили. Сьогодні їх у мене й так залишалося небагато.

— Добре, — погодилася я.

— От і добре.

Ми вийшли на вулицю. На парковці Андрій відкрив машину, допоміг мені влаштуватися зручніше.

— Почекайте мене кілька хвилин.

— А ви куди?

— Зараз повернуся.

У мене були ще запитання, але він уже пішов назад до будівлі.

Тому довелося влаштуватися зручніше в кріслі і просто чекати. Після сьогоднішнього я вже не здивуюся, якщо він повернеться з якимось новим медичним приладом і заявить, що тепер збирається особисто контролювати моє відновлення.

Через кілька хвилин він справді повернувся, тільки замість медичного приладу тримав пакет з аптеки.

— Ви ще й в аптеку сходили?

— Вона тут недалеко.

Андрій поклав пакет між сидіннями й завів двигун.

Цікаво, що в пакеті? 

Я його розкрила,  там  все, що виписав Назар: мазь, пов'язка і ще кілька речей.

— Я сама могла це купити.

— Звичайно.

— Тоді навіщо ви…

Його голос був трохи стомлений, але одночасно і досить суровий.

— Не варто.

— Що саме?

— Починати сперечатися. Уже вечір. Ми всі втомилися. Краще залишити сили на дітей, ніж витрачати їх на непотрібні суперечки.

На це мені вже нічого було сказати. Бо, як не крути, він має рацію.

Я й справді не дуже вмію приймати допомогу. Коли хтось робить щось для мене, у мене майже автоматично вмикається режим: «Дякую, але я сама». Навіть якщо  через п'ять хвилин буду стояти посеред дороги з перекошеним обличчям і намагалтися довести, що чудово впораюся.

Андрій просто взяв і зробив те, що було потрібно. Без героїзму. Нема  цього чоловічого «та я ж для вас…». Ніби це взагалі щось не особливе. 

А мені  незвично. 

Ми виїхали з парковки.

Я притулилася головою до сидіння й дивилася у вікно. Грала музика, Андрій мовчав. Нарешті ніхто нікуди мене не тягне і нічого від мене не хоче, але  в голові, навпаки,  тісно. Там купа думок.

Ще недавно я думала тільки про те, як болить плече і чи зможу завтра нормально працювати. Потім картинка перед очима змінювалася швидко Назар, рентген, пов'язка, аптека… І ось я їду додому в машині чоловіка, якого ще сьогодні вранці звично називала Андрієм Сергійовичем.

Викладач, взагалі-то, не мусив їхати зі мною до лікаря. Не мусив оплачувати прийом чи бігати в аптеку. Та й дивитися на мене так, як він дивився сьогодні, теж ніхто його не змушував. 

От тільки що тепер із усім цим робити — я не маю жодного уявлення.

Коли ми під'їхали до мого будинку, Андрій не поспішав вимикати двигун.

— Ви сьогодні дуже тиха.

— Я просто думаю.

— Про що?

Трохи повагавшись все ж  сказала:

— Про вас.

Він усміхнувся.

— Це добре чи погано?

— Поки не визначилася.

— Тоді я, мабуть, маю хвилюватися.

Не змогла стримати посмішку.

— Просто сьогодні ви дуже багато для мене зробили.

— Та нічого особливого.

— Для вас, можливо.

Почуваюсь трохи ніяково.

— Мій колишній чоловік ніколи не був таким уважним до мене.

Андрій нічого не відповів, тому я продовжила:

— Ну, не те щоб він ніколи не допомагав. Ми ж жили разом. Просто я вже навіть не пам'ятаю, коли востаннє він сам організував щось для мене. А сьогодні ви, по суті, стороння людина, і за кілька годин встигли зробити більше, ніж я від вас взагалі очікувала.

Тиша тривала кілька секунд.

— Тільки не треба мене ідеалізувати.

— Я вас не ідеалізую.

— Трохи є.  Якщо чесно, Іванно, я не кожній людині допомагав би так, як сьогодні вам. Думаю, ви давно здогадалися, що ви мені не байдужі.

Його слова пришвидшили  моє дихання.

Десь усередині я вже давно це знаю. Просто одне діло - здогадуватися, а зовсім інше  почути такі слова безпосередньо від нього.

Андрій продовжив:

— Але є університет. Там я ваш викладач. І я не хочу зробити щось, через що вам або мені потім буде незручно. Поки що я сам не дуже розумію, що з цим робити.

Я кивнула.

— Я теж.

Його губи трохи розтягнулися в посмішці.

— Я вас налякав? — запитав він.

— Ні. Більше я почуваюся не наляканою, а розгубленою.

— Це вже краще.

— Не знаю, чи краще. Я просто не очікувала такого.

— Думаю, нам обом зараз краще відпочити. А далі буде видно.

О, так. абсолютно згодна.

Навіть не знаю, що тут можна вирішувати. Мені б спочатку зрозуміти, що взагалі між нами відбувається.